Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Банери

Уманська зоря

Останні публікації

Погода

Адресат Василя Симоненка

Нинішнього січня Василеві Симоненку, класику сучасної української поезії, виповнилося б 85. Він залишив цей світ у далекому 1963-му, місяця не доживши до 29 літ. Розповідь, яку пропонуємо, — про іншого поета, мало кому відомого аматора. Нашого земляка з Ладижинки, якому писав листа сам Симоненко.

«А чиїм котам тут потрібна гуманітарна допомога?» - вулицею іде чоловік з вудкою та пакетом. Усміхнений. Вітається до сусідів. Котяче населення центру Ладижинки різноголосо вимагає гостинців, супроводжуючи рибалку-любителя.

6

Це — дядя Вітя. Так здавна називає його племінниця Катя Нестерук, а ми – за нею. Дядю Вітю радо запрошують до себе: він і розвеселить, і підлогу полагодить комусь із вдів, і добру пораду дасть. А коли смуток самоти огорне душу – спробує втопити його в чарчині, але так, щоб ніхто не бачив. Згодом знову виходить надвір – і до роботи: город, садок, риболовля…

 

Якось дядя Вітя з’явився на вулиці з несподіваною ідеєю: для подорожніх кращі вишні не зірвані з дерева, а зрізані, «з хвостиком». Так вони довше стоятимуть і не зіпсуються при транспортуванні. І ось уже декілька жіночок і дівчат, «озброюються» ножицями і йдуть з відерцями до помережаних червоним дерев. А далі невеличкий гурт з Віталієм Івановичем на чолі дружно торохтить тачками з вирощеним урожаєм до траси Київ-Одеса.

Що ми знали про дядю Вітю? Зовні — це був звичайний сільський житель. 1944 року народження… Мама його працювала на Рижавському цукровому заводі бухгалтером… Жив у Ладижинці, в Політвідділі… Школу закінчив у Колодистому… Працював у Ладижинському міжколгоспбуді будівельником. Але мав він і те, що дуже вирізняло його з-поміж односельців: розмовляв легко, піднесено, чистою українською літературною мовою. Колись друкувався в газетах.

Якось, уже в останні роки життя, Віталій Іванович показав мені стареньку валізу, вщерть заповнену газетами та листами. Пожовклі від часу папери відкрили інший, дуже яскравий бік особистості мого сусіда. Ось – письменник Микола Негода аналізує вірші поета-початківця. Ось – відповідальний секретар редакції газети «Уманська зоря» Валентина Козицька запрошує молодого автора на ділову зустріч. Ось — газети з десятками публікацій. А це — аркуш із почерком секретаря літоб’єднання міста Умань О.Красій-Пересади про запланований вечір поезії в Уманському сільськогосподарському інституті. І нарешті – лист із газети «Молодь Черкащини» за підписом завідуючого відділом пропаганди Василя Симоненка.

— Того самого? Класика української літератури? – щиро дивуюся.

— Так. Ми були знайомі. Він мені ще свою «Тишу і грім» підписав, — скромно каже Віталій Іванович.

— А де зараз ця книга?

— Не знаю. Багатьом давав читати…

Вдивляюся в рядки листа класика, що знайшов колись час для підтримки творчих спроб сімнадцятирічного юнака з Уманщини:

«…поетичні дані у Вас є, хоча ще надто відчутні у Ваших творах хрестоматійні віяння». Уява домальовує постукування друкарської машинки в редакції «Молоді Черкащини», швидкі рухи чорнильної ручки, якою Василь Андрійович спочатку вносить корективи у власний текст, а потім одним розчерком пера ставить підпис у кінці аркуша. І вже відчувається, що слова відомого письменника адресовані не тільки Віталієві Нестеруку, а й усім, хто житиме згодом і любитиме красне письменство: «Для того, щоб твір був самостійним, йому необхідні свіжа думка і свіжі художні образи. Якщо Ви вже любите поезію, то варто Вам любити і мову».

Глибоко запали в душу Віталія Івановича поради автора «Лебедів материнства» і розквітли неповторними образами у пейзажній та громадянській ліриці нашого земляка. Ось деякі з віршів Віталія Нестерука, які друкувалися на сторінках періодики у 60-70-х роках минулого століття.

Вологий тин… Дитячі сни…

Рожеві небокраї…

Про щось задумались човни –

Лиш хвиля їх гойдає.

На хаті дзьобом цокотить

Серед малят лелека,

А Ятрань золотом бринить,

Немов зоря далека.

* * *

А серце складає пісні.

І я не сумую ніколи.

О, як приємно мені

Душу п’янить матіола.

Де ти, озвися, прийди,

Юність моя крилата,

Верби над плесом води

Стоять, мов дівчата.

А серце, здається, зі струн –

Щастя у ньому доволі.

Десь ніжно співає цвіркун

У вечоровому полі.

* * *

Моя ти мріє,

Дзвінка любов.

Душа радіє

У мене знов.

Хай будуть весни

В людських серцях,

Щоб спів чудесний

Не мав кінця.

Хай мир міцніє

По всій землі.

Сконай, хто мріє

Про війни злі.

Нам жити треба

В прекрасний вік,

Хліба ростити із року в рік.

Не знати лиха, пожеж і сліз,

Хай буде тихо

І мирно скрізь.

Дуже хочеться, щоб збереглася світла пам’ять про нашого земляка - поета-аматора Віталія Івановича Нестерука, який волею долі був адресатом Василя Симоненка.

Лариса ШАБАЛІНА,

с.Ладижинка