Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

СИНОВЕ ОРЛИНЕ СЕРЦЕ

Його не стало 29 січня 2017 року. Жахливий у своїй вселенській несправедливості день. І знову соцмережі були заповнені цим незрівнянним поглядом, неповторною усмішкою, що облетіла весь світ. Знову набігали сльози на очі навіть чужих людей. Сьогодні у пам’ять про нашого Героя Андрія Кизила надаємо слово його батькам.

4 1

Січень 2017 року. Авдіївська промзона. На термометрі аномальні морози, а на передовій дуже гаряче… Бійцям 72-ї бригади протистоять бойовики елітного батальйону «Восток». Кожного дня, а особливо вночі, позиції українських військових піддаються масштабним обстрілам…

У репортажі з передової у випуску новин бачимо, як під час обстрілу зі стелі сиплеться пісок і заступник командира батальйону Андрій Кизило розповідає, з якої зброї по них ведуть вогонь. За кілька днів міна 82-го калібру розірвалася в декількох метрах від Андрія. З цього приводу він сказав журналістам: «Мабуть, буду довго жити…»

29 січня надворі понад 20 градусів морозу. Із сухої офіційної хроніки батальйону, обов’язки командира якого виконував Андрій Кизило, відомо: поставлено завдання розгорнути спостережні пости. Тоді поблизу наших позицій виявили диверсійну групу противника. Зав’язався бій. Бійці 72-ї бригади не тільки успішно відбили напад ворога, а ще й під час його відступу зайняли позиції, звідки він постійно дошкуляв нашим воїнам.

4 2

Про той бій можуть говорити тільки ті, хто там був. Спочатку все складалось добре: відбили атаку, зайняли панівну висоту, яка тоді називалась «Алмаз», взяли полонених, у тому числі російських військовослужбовців. Та ворог отямився і відкрив шалений мінометний вогонь, вражаючи не тільки наших захисників, а й бойовиків.

На щойно зайнятих позиціях укриття від ворожих мін не було, одна з них розірвалася поруч з Андрієм та ще двома бійцями. Від цієї смертоносної зброї вже не могли врятувати ні бронежилет, ні каска… Та цю висоту, з якої ворог раніше тримав під прицілом наших військовослужбовців, бойові товариші Андрія поклялися більше ніколи не віддати і назвали її за позивним свого замкомбата «Орел».

То хто ж такий Андрій Кизило?

Він народився в Умані в сім’ї, де тато був офіцером, а мама – вчителькою. З дитинства у Андрія була мрія стати військовим. Можливо, відіграв приклад батька, на якого Андрій був дуже схожим в усьому, можливо, дали про себе знати гени. Рід, у який Андрій вдався, — і статурою, і зовнішністю, і характером – називали «запорожцями», а козаки Запорозької Січі є незаперечними захисниками України і одними з найкращих воїнів усіх часів.

Андрюша змалку на прикладі батька бачив, що професія військового нелегка, але свій вибір міняти не хотів. І почав зі вступу до Київського ліцею імені Івана Богуна. Вони домовилися з батьком, що Андрій має вступити туди власними силами і без хабарів. Син успішно справився з цим завданням. Він був одним з найкращих ліцеїстів і дуже пишався, що навчається в такому закладі.

Після закінчення ліцею Андрій хотів продовжити навчання у Львівській академії Сухопутних військ на факультеті військової розвідки. Це був 2010 рік. При вступі до академії за результатами ЗНО Андрій входив до першої п’ятірки при зарахуванні на факультет, а як випускник військового ліцею йшов поза конкурсом. Але в останній момент йому відмовили в зарахуванні на цей престижний факультет нібито за висновком медичної комісії — не можна стрибати з парашутом. Це вже пізніше, через два роки, юнак знову пройде медкомісію і він все ж таки досягне своєї мети.

4 3

Андрієві подобалось навчання у військовій академії на факультеті бойового застосування військ. Закінчення вишу випало на 2014 рік, коли в нашій країні починалися бойові дії. Випускник добре розумів, що він має стати на реальний захист Вітчизни. Так і сталося… Уже 9 липня 2014 року Андрій у складі 3-го батальйону 72-ї бригади був у зоні бойових дій.

Як казав Андрій, він з того покоління, яке не бачило мирної армії, йому доводилось вишукувати вирішення тих питань, яким не нав­чають у жодній академії. Додатковою складністю було ще й те, що більшість підлеглих — з розряду мобілізованих — теж не мали ніякого практичного досвіду ні військової служби, ні експлуатації бойової техніки. Через те часом БМП доводилось ремонтувати, отримуючи телефонну консультацію від батька. А ще Андрій завжди дуже добрими словами згадував свого на той час комбата Валерія Гудзя, який багато чому його навчив.

Потім Андрія призначили на посаду командира роти, якою він фактично довгий час командував у зв’язку з тим, що штатний командир перебував у шпиталі.

Про бойові успіхи роти, знову ж таки, можуть говорити ті, хто там тоді служив. Загальновідомо про успішні бойові дії підрозділу під командуванням Андрія Кизила поблизу Петрівського. А ще його роту визнали кращою у секторі «М» за підсумками 2015 року. І завдяки цьому Андрія призначили на посаду заступника командира першого окремого механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Офіцерові на той час виповнилося 22 роки.

Бригаду вивели із зони АТО для ротації військовослужбовців та бойового злагодження. В цей час Андрій встиг побувати на міжнародних військових навчаннях у Боснії керівником української делегації в складі механізованого та аеромобільного підрозділів. Всі учасники навчання були шоковані віком старшого групи від України. Не останню роль у цій поїздці зіграло знання англійської, до вив­чення якої Андрій серйозно ставився ще зі школи.

Улітку 2016 року батальйон Андрія готувався до участі в параді до Дня Незалежності України. Але замість цього бригаду було терміново направлено в район Авдіївки, де перший батальйон зайняв оборону авдіївської промзони. На той час це була найгарячіша точка. Але на тривожні запитання батьків: «Як у тебе справи?» Андрій з усмішкою відповідав: «Мама, не переживай, я вже замкомбата, сиджу в штабі, папери перекладаю». Та він не міг просто сидіти в штабі й віддавати накази. Його бойові товариші це чудово знали і поважали за це.

Андрій завжди наполегливо йшов до здійснення своїх мрій та планів.

На початку офіцерської служби юнак не полишав мрії про військову розвідку. Під час однієї з коротких відпусток, ще будучи командиром взводу, Андрій заїхав до полку спецназу, здав тести, пройшов співбесіду та отримав дозвіл на переведення до цього підрозділу на посаду командира 1-го взводу 1-ї роти. Однак документи десь «загубилися» в штабах, і вже коли Андрій був замкомбата, почали розбиратися, чому він досі не в спецназі.

Ще Андрій хотів випробувати себе в «Гонці націй». Це крос з подоланням всіляких перешкод, в якому беруть участь в основному підготовлені спортсмени. І коли став учасником таких змагань і показав доволі пристойний результат, дуже гордився медаллю, яку там отримав.

А ще при кожній можливості Андрій знаходив час завітати до закладів, де навчався, щоб поспілкуватись з викладачами та вихованцями.

Таким ми знаємо Андрія Кизила. З маминими світлими очима, з розважливістю та почуттям гумору, що дістались йому від батька. З його відвертістю, щирістю та працелюбством. З його впевненістю у щасливе майбутнє…

Слово на спомин

Три роки минуло, як світ для нас перетворився на «до» і «після». Ми втратили сина, внука, чоловіка, батька, брата. Наш Андрій віддав усе, що мав, за нашу свободу, заради життя України, її народу. Завжди пам'ятатимемо.

Люблячі — дідусь Микола, бабуся Катя, тато і мама, дружина, син Артем, брат Сергій. Всі рідні і близькі.