Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

27 січня весь світ згадував жертв Голокосту. Саме в той день у 1945 році було звільнено найбільший нацистський табір смерті «Аушвіц-Біркенау» поблизу польського міста Освенцім. Сучасні історики вважають, що в концтаборі знищили майже півтора мільйона людей. Більшість із них — євреї.

Ми ж поведемо мову про геноцид євреїв в Умані. Про це відомо зі спогадів уманчанки Клари Марківни Березовської в унікальній книзі «Дороги гетто».

5

 

Про геноцид євреїв в Умані під час війни відомо надто мало: розповідати не було кому, бо єврейське питання в «столиці хасидів» вирішувалось на той час з німецькою наполегливістю. І раптом після довгих років забуття із запилених полиць побачив світ документ небаченої сили. Написаний у 1946 році по гарячих слідах, коли міцна пам’ять до дрібниць зберігала події, імена, факти, обличчя. Це спогади уманчанки Клари Марківни Березовської, яка чудом вижила в умовах масового винищення євреїв в Умані. Її онук Михайло Москаленко, отримавши у спадок папку зі старим пожовклим машинописом, лише через сорок років після смерті бабусі вирішив показати її історикам. Так виникла книга «Дороги гетто», видана московським центром «Холокост» у 2018 році. Видання не так давно і зовсім не випадково з’явилось серед експонатів музею Уманської загальноосвітньої школи І-III ступенів №1 ім. О.С. Пушкіна.

Про автора відомо небагато. Народилася Клара Марківна в 1894 році. До революції закінчила Київський інститут народної освіти, опанувавши професію мікробіолога. В Умань приїхала на початку двадцятих двадцятого століття. Вийшла заміж за вдівця Давида Абрамовича Бурштейна, відомого в місті лікаря. В 1924 році у них народилася донька Ліна.

На початку війни Клара Марківна евакуювала сімнадцятирічну доньку, а сама разом з чоловіком змушена була залишитися в Умані. Прийомний син Михайло, за фахом лікар, був призваний і до Перемоги пропрацював в армійських шпиталях. Після війни жила з сином у Львові, завідувала лабораторією в психіатричній лікарні. Там у маленькій кімнаті комунальної квартири і була написана ця книга. В сімдесяті роки жінка переїхала у Москву до доньки, яка працювала лікарем-психіатром в інституті імені Скліфосовського. Померла Клара Марківна в 1976 році.

У книзі всього сто сорок сторінок, але вона є ціннішою за будь-яке багатотомне видання. Через десятки років ми чуємо стогін, крик людської душі, в котрій постійно живуть біль і жах.

Умовно мемуари можна поділити на три частини: життя євреїв у перші місяці окупації, Уманське гетто, шляхи поневірянь. Автор-оповідач із хронологічною точністю описує події в місті перед німецькою окупацією: «П’ятого липня стало відомо, що дружини відповідальних працівників уже виїхали. Це слугувало сигналом: стали готуватися до від’їзду. У місті неспокій: люди шукають квитки, транспорт. Спочатку влада була бездіяльна, потім «зрозуміла», що для виїзду потрібен пропуск.

І розпочалось... Довгі черги біля виконкому... Даремна надія отримати документ... Шостого липня пішки до Тального було відправлено першу групу дітей, сьомого - другу. Двадцять першого підірвано аеродром, а 1 серпня в місті були вже німці».

4

Усе завертілося... Розклеєні листівки вітали із визволенням від жидівсько-більшовицької влади. А далі — звичайна рутина: пов’язки із зіркою Давида, оголошення про заборону євреям відвідувати громадські місця, ходити на базар, купувати продукти, мобілізація на чорні роботи. Безчинства й звірства над представниками єврейської національності стали щоденним явищем у місті. Єврея могли жорстоко побити, відібрати цінні речі, штурхнути багнетом у живіт, просто вбити серед білого дня. У книзі наведено конкретні факти, імена, котрі, на жаль, Клара Марківна залишила зашифрованими.

А далі — маленьке диво: комісаріат видає «корисному єврею» охоронну грамоту — німцям теж потрібні лікарі. Це була лише тимчасова «відстрочка» перед неминучою смертю. Окупаційна влада дозволила Кларі Марківні та її чоловікові Давиду Абрамовичу працювати за фахом. Йому — в міській поліклініці, їй — у госпіталі радянських військовополонених у приміщенні школи №1 по вулиці Великій Фонтанній. Спогади Клари Марківни про свою роботу там (це лише три сторінки!) — безцінна інформація.

Детально описує вона перше масове знищення євреїв 21 вересня 1941 року: «душогубка» в колишньому приміщенні Палацу піонерів, а також у місцевій в’язниці, де бідолах змушували спочатку роздягатися, а потім співати й танцювати. Від подробиць холоне кров. Після 21 вересня було суворо наказано всім євреям, окрім лікарів, переселитися в гетто.

Другий масовий розстріл — восьмого жовтня в Сухому Яру. В цей день загинула сім’я Клари Марківни — не допомогла «охоронна грамота». А на саму жінку чекали жорстокі випробування.  

5      

 Наприкінці вересня 1941 року в єврейську общину міста Умані із поліції надійшов наказ, щоб усі євреї, окрім лікарів, до 7 жовтня переселилися в житлову зону гетто, куди німці зганяли єврейське населення для суворішого контролю над ним. «У старому місті для гетто відвели декілька вулиць, згадує Клара Марківна Березовська. Будинків для них було мало, євреїв значно більше. «І почалися муки, пов’язані з переїздом і облаштуванням. По місту тягнулися люди з вузлами, вози з мотлохом - все до визначеного місця».

Уманське гетто стало проміжним етапом у нацистському плані масового знищення євреїв. У книзі описуються жахливі картини єврейського геноциду. «Восьмого жовт­ня, буквально наступного дня після останньої дати переселення євреїв, їх уже під конвоєм групами вели із гетто до в’язниці. Люди рухалися, несучи на руках хворих, розбитих паралічем, понівечених німцями, усіх тих, хто не міг самостійно йти на страту. Ні крику, ні стогону, ідуть мовчки...» У в’язниці спеціальна комісія проводила пильний обшук, а потім партіями нещасних відправляла на вантажівках до Сухого Яру.

Першого січня 1942 року з’явився наказ про звільнення з роботи всіх євреїв і переселення їх у гетто. До цього моменту євреї носили вже круглі жовті знаки (п’ять сантиметрів діаметром) на грудях - зліва і на спині — на 5 сантиметрів нижче коміра. К.М.Березовська повинна була оселитися в так званому «Будинку лікаря», де влаштувалися її знайомі.

Перше враження від гетто — жахливі умови проживання: тіснота, духота, кіпоть, пил, бруд. Із болем усвідомлювалося, як приречення зі страшною силою тисне на нещасних людей і паралізує їхню волю. «Мені відвели місце, — пише Клара Марківна, — біля печі. Збоку стояли ліжка, а в кутку лежали дош­ки, вугілля, помийне відро і відра з чистою водою. Було дивно й незвично, що всі повинні жити одне біля одного».

Щоденним життям у гетто керувала єврейська рада, котра повин­на була безвідмовно виконувати накази нацистів. Вона відповідала за реєстрацію всіх євреїв, збір контрибуції, розподіл житла, слідкувала за дотриманням чистоти, а також направляла в’язнів на примусову працю.

Якщо вночі не було погромів, то день починався так: «Вранці збирали жителів, що могли працювати, і вели їх на роботу на заявки міської влади. Одна група йшла до казарм, друга - на залізницю, хтось у «Софіївку» та інші місця. Найчастіше виконували роботи: чищення доріг від снігу, рубання дров, прибирання квартир «відповідальних працівників». О 8:30 гетто оживало: несли воду, помиї, займались прибиранням. Виходити на базар не дозволялося. Тому, сховавшись біля вхідних дверей, стояли єврейки і чекали селян, які проходили з продуктами».

Доступ у гетто для сторонніх було заборонено під страхом суворої “кари. Не дозволялося не тільки заходити, а й розмовляти з євреями і що-небудь продавати їм. Незважаючи на це, стверджує Клара Марківна, багато хто все-таки туди приходив. Одних приваблювала щедрість євреїв, які боялися торгуватися. Інші приносили продукти, бажаючи хоч чим-небудь полегшити долю нещасних. Знаходились люди, котрі допомагали продавати речі та купувати щось на базарі. А дехто навіть заходив до «Будинку лікаря» лікувати зуби і радитися про здоров’я з лікарями.

2

Ті, хто проживав у гетто, страждали не тільки від принижень і безправ’я, але й від інформаційної ізоляції. Клара Марківна розповідає про свого сусіда, колишнього адвоката, для котрого зустрічі з людьми із міста були єдиним джерелом інформації. Окрім міських новин, вони приносили йому німецькі й українські газети. Він вивчав їх, порівнював і робив відповідні висновки. «Кожного вечора, - пише автор книги, — у нього збиралися в’язні гетто. Це були вечори глибокого розпачу, здавалось, Усе загинуло і мерзота захопить увесь світ. А він не втомлювався повторювати: «Ніколи німець не переможе, він буде подоланий, пам’ятайте це».

Зимою 1942 року в Умані часто почали виникати пожежі: німці так «щедро» топили, що будинки горіли. Гасити пожежі доводилося євреям. Кларі Марківні врізалась у пам’ять одна з таких подій. Описуючи її, вона, напевно, вперше називає конкретні прізвища. «Це трапилося в ніч 23 лютого. Гетто готувалося спати, коли почулися страшні крики, тупіт, гуркіт падаючих дверей. Поліція вривалася в будинки, витягувала нещасних жертв у двір і тут же жорстоко розправлялася з ними. Повісили лікаря Іліса, убили лікаря Гольденберга, старосту єврейської общини Рабіновича. Убивав їх здоровенний поліцай Воропай. Заряджаючи револьвер, з посмішкою говорив: «Перестріляю чоловік сім, тоді й робота піде».        

Горів великий двоповерховий будинок. Усю ніч бігали жителі гетто вгору і вниз, з повними відрами води піднімалися по драбині палаючого будинку, заходили до кімнат, де язики полум’я розбігалися в різні боки, жарини летіли донизу - і все обіймав дим. Байдуже, мовчки підходили до палаючих ям замість підлоги і виливали воду з відер. І так — до світанку. Після цієї ночі Клара Марківна твердо вирішила покинути гетто і таємними стежками пробиратися до лінії фронту.

Клара Марківна Березовська, не витримавши життя в пос­тійних страхах і приниженнях, кинулась у небезпечну мандрівку. «Я не хотіла, як баран, покірно іти на смерть. Нехай загину в лісі, хай замерзну де-небудь, але буду знати, що я щось зробила для свого порятунку», - пише автор-оповідачка у своїй книзі. Щоб хоч якось захистити себе, видумала історію, що їде до Києва рятувати сина із полону. Це звучало правдиво: нацисти для успішного проведення національної політики в окупованій Україні намагалися налагодити стосунки з корінним населенням, тому й віддавали полонених солдат-українців родичам.

Особливе ставлення окупаційної влади було до сімей реп­ресованих громадян. «Німці дуже швидко оголосили реєстрацію цих сімей,- читаємо ми в книзі, - відокремили їх в особливу групу, почали видавати їм додатковий пайок та дрова. Деякі жінки з почуттям особливого задоволення підкреслювали, що їх зараз поважають. Правда, були й такі, котрі скрушно мовчали». Мандрівка Клари Марківни насправді стала блуканням по селах: Паланка, Синиця, Орадівка, Михайлівка, Липовці... З собою у неї не було ніяких документів, окрім довідки, виданої владою. У ній повідомлялось, що Березовська Клавдія працювала лікпомом (помічником лікаря) у шпиталі для військовополонених у 1941 році.

З’являтися де-небудь без документів було надто небезпечно. Пробиралася, як загнаний звір, селами, обхідними шляхами, боялася людей і старанно уникала зустрічей. Ішла від села до села, минаючи сільради і поліцейські дільниці, намагалася не потрап­ляти німцям на очі. Вечорами стукала у двері першої сільської хати і просилася переночувати, а тільки світало - йшла далі. Як не намагалися німці переконати населення, штучно провокуючи протиріччя між євреями й українцями, але знаходилися ті, хто погоджувався нагодувати, пригріти, прихистити. Хоч були й інші, які боялися їй допомагати, намагалися здати поліції чи відібрати останнє.

Час змінює людей. Вона це зрозуміла, коли відчула різницю між собою і мешканцями Уманського гетто, повернувшись знову туди після марних поневірянь. Ні співчуття, ні участі до її страждань, повна байдужість. Ця зараза проникла в усі клітини життя гетто. «Ніколи не мог­ла передбачити, що люди дій­дуть до такого стану, — чуємо ми голос оповідачки, — тільки фашизм міг розтоптати життя і гідність людини».

Відчуття, що ти зайва, нікому не потрібна змусило її після трьох місяців знову рушати в дорогу. Сталося це 16 серпня 1942 року. Цього разу вирішила бути торговкою. Вільний стан «коробейниці» мав багато переваг.

Не маючи пристанища, ходила від села до села, від хати до хати, ночувала, де нададуть притулок. Нові місця, інші наз­ви сіл: Черповоди, Кочержинці, Тернівка ... переправа через Буг в окупаційну зону румунів ...

І, нарешті, Козятин, де 27 грудня 1943 року вона побачила переможеного ворога. Дожила, щоб почути від німецького солдата, який жах він відчуває, коли думає про зустріч з радянським воїном.

Переказувати цю книгу можна безкінечно, вона вся пронизана детальними подробицями, які перетво­рюють слова «вій­на» і «холокост» у майже фізично відчутний жах.

Історія Умані неможлива без історії євреїв, які жили на цій землі століттями. До цього часу не можуть назвати точну цифру загиб­лих під час війни, але приблизно - 20 тисяч. І це не дивує. Після репресій 30-х років, після голодомору й ГУЛАГу життя людини було нічого не варте, тому вбивство людей (у будь-якій кількості) не могло стати потрясінням для інших. Це «розв’язувало руки» нацистським катам.

Спогади очевидця тих страшних подій Клари Марківни Березовської - це документ, який допомагає дізнатися про злодіяння нацистів та їх поплічників у нашому місті. Але в ті роки опублікувати книгу було неможливо: оплакували лише страждання мирного населення. Забуття Холокосту було державною політикою в СРСР.

Більше сорока років немає з нами Клари Березовської, але ось трапилось: ми чуємо її голос, її живу, з милими українізмами, мову. Читати страшно, та необхідно. Немає права у безвин­но загублених безслідно зникнути, як і немає права у нас забути про них.

Римма БАЛАКІНА,

завідувачка музеєм

історії уманської школи №1