Міщанське кладовище на околиці Умані з'явилося в ХІХ столітті. На той час воно складалося з двох частин: католицької і пра­вославної. На католиць­кій ділянці пам'ятники на могилах були надзвичай­но дороговартісні та кра­сиві. Православна частина була біднішою та прості­шою. На початку ХХ сто­ліття кладовище було зна­чно розширене. Неподалік від старого було виділе­но площу, де ховали менш заможних громадян міста.

У період Першої світової війни поряд з'явилося ще одне кладовище. На ньо­му ховали воїнів, що померли в уманських шпита­лях від отриманих ран. Про це кладовище у своїх що­денниках згадував П. Ф. Ку­рінний — відомий в Умані адвокат, громадський та кооперативний діяч. Ось його запис від 23 квітня 1922 року: «Пришли мы на «Братское кладбище» (военное)... Процессия во главе с Епископом остано­вилась у памятника, на ко­тором начертано: «Учитесь у них, как любить Отече­ство... Мертвы воины 1914, 15 и 16 год». Кладбище усеянно многочисленными крестами, поставленными густо, правильными ря­дами, по-военному, точ­но выстроенные вряд солдаты».

Пройшло небагато часу, і всі забули, хто тут похова­ний. Дане кладовище стали називати «офіцерським», а згодом територія була від­дана під забудову приват­ним особам.

і щоденника П. Ку­рінного від 1922 року ми знаємо, що відбувало­ся на кладовищі у пер­ші роки радянської вла­ди: «Иду я на соседнее «бедное кладбище»... Здесь навестил моги­лу несчастного сына Ге­оргия... Помолился... Вспомнил его несчаст­ную долю и иду в конец кладбища. Здесь даль­ше глубокий ров - мес­то казней и где, как собак, закапывают, или зарывают расстреливаемых (тут же) - жертв ужасного суди­лища «Чека»... В пара-лельном рву лежат клочья изорванной крестьянской одеждын.. Это остатки одеяния казненных. На противоположной стороне рва разбросано много кон­ских костей. Это место, куда выгоняют из города больных лошадей... Они здесь умирают от голода и съедаются собаками... Несчастное место. Жутко и страшно здесь среди бе­лого дня... Мне тяжело... Надо возвратится - к жи­вому миру».

Великим потрясінням для автора щоденників було відвідування Міщан­ського кладовища навесні 1925 року: «Я иду покло­нится гробу моей мате­ри. Прошел в ту мест­ность, где между красивых памятников стоял не­большой чугунный крест с позолоченным распяти­ем Христа. Но ужас, что я вижу!.. Креста и даже пьедестала нет. Только следы белой извести от разрушенной подмуровки. Крест с распятием и пьедесталом кем-то уво­рован. Точно также пово­ровали соседние кресты и памятники. Кругом по­лное разрушение, валяют­ся куски дорогих памятни­ков, мрамора и прочего... И великая печаль и оскорб­ленное чувство гнетет мою душу... Всюду хи­щение, разврат. Даже мертвых не оставили в по­кое. Воры ведь не поне­сли на благотворительные цели уворованных па­мятников, а в свой воров­ской карман. Поломка же каменных памятников и уничтожение - это для чего же?! Ведь тут пользы нет никакой, даже вору. Ясно, что здесь только ди­кая разнузданность нравов выразилась в уничтоже­нии всякой культуры. Иду я далее на другое кладби­ще - посетить могилу мо­его сына. Здесь насто­ящая пустыня. Кресты поворованные, памятни­ки каменные разрушены и только изредка стоят великаны, которых мел­кая душонка вора и сла­бая рука не могла двинуть с места».

Читаючи рядки минуло­го, порівнюєш їх з сього­денням. Не перевелися іс­тоти в людській подобі, які намагаються нажитися на­віть на мертвих. Відвіда­вши могилу свого дідуся на Новоміщанському кладо -вищі усередині вересня, я побачив, що на огорожі не стало хвіртки, хоча ще два місяці тому вона була на місці, та й на сусідніх моги­лах попрацювала рука ван­дала. Дивує байдужість людей, які, бачачи сліди вандалізму, не звертають­ся в органи правопорядку. А ще виникає ряд питань: чи є у нас служби, які пови­нні дивитися за порядком на кладовищах? Чи про­водиться якийсь нагляд за тим, що приймають пункти збору металобрухту?

В. ДАВИДЮК, старший науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею.