Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Банери

Уманська зоря

Останні публікації

Погода

2

Живе в селі ветеран Другої світової. Рясних років наміряли йому ладижинські зозулі. Ось уже й десятий десяток розміняв Григорій Максимович Доніч. Очі вже не ті, та перед внутрішнім зором яскраво розгортаються картини обпаленої боями юності. І коли до його гостинного дому щебетливою зграйкою навідується дітвора, дідусь охоче ділиться спогадами. В розповіді делікатно оминає епізоди жорстокості, щоб не наполохати юні душі.

Коли настав 1941-й, Григорієві Максимовичу було лише 15. Та він, як і чимало ровесників, горів бажанням захищати рідний край від ворога. Підлітки-сміливці свідомо додавали собі років, приходили до військкоматів з документами старших родичів. Це була неправда заради порятунку отчої землі. Яким був шлях на фронт для юного

патріота?

«9 липня 1941 року молодь зібралась біля школи. Нас зважили, зміряли. Я взяв дві пари білизни, взуття, торбу хліба (мати позичила в сусідки) та шматок сала. На кожній підводі, що вирушила на Текучу – 6 осіб. Багато людей зібралося, щоб провести нас. Несподівано у небі над селом з’явився ворожий літак. Перша бомба розірвалася на березі ставка. Був один поранений.

У Корж-Слобідці розмістилися у школі. І було нас, як у діжці оселедців. У магазині розжилися на гітари, мандоліни, балалайки. Бо як же українцеві без музики? В Нерубайках зупинилися в лісі на три дні. Ходили чутки, що німець уже в Гайсині. І ми знову вирушили в дорогу. Біжу я за возом, як хорт за дичиною. І так аж до Дніпра. В Кременчуку спинилися. До сотні там було нас із Ладижинки…»

Щойно встигли новобранці перейти міст через Дніпро і спинитися біля одноповерхової будівлі їдальні, почалося бомбардування. Переправу було знищено. Та не тільки поля бою зустрічалися на шляху наших земляків. Були і лани з урожаєм. Біля Нових Санжарів спинилися. Не змогли бачити, як хліб осипається. Жнивували. Адже прийшла пора, а в селах – жінки, діти і старенькі. Гарно вдавалася хлопцям звична робота. Були вони дужі та молоді – здебільшого по 19-25 років.

Усмішка освітила обличчя ветерана. Згадав, що якось вирішив увечері «піти на село до хлопців та дівчат». Це – 24 кілометри. До ранку встиг і повернутись. А тут уже наказ вирушати до Галущиної Греблі. Це – ще 25 кілометрів. Григорій Максимович каже, що, на його думку, це був своєрідний рекорд до книги Гіннеса, який нікому було зафіксувати.

Чіпкий погляд хлопця вловлював різні епізоди початку вій­ни… Ось – гоготіння вогню в грубах Полтавського облвиконкому. Це спалюють документи… Ось – дорога на Харків через Гоголем оспівану Диканьку… А це – Опішня з її знаменитою керамікою. З дитинства чуючи про те, що «не святі ж горщики ліплять», хотів побачити, як те диво відбувається. Але ні гончарів, ні чарівних печей не трапилося зустріти Григорію.

І знову звично скриплять вози і стомлено простують коні до Краснокутського району. Ось і залізниця. За вікном поїзда пропливають, Валуйки, Вовчанськ, Бєлгород…

«Спинилися в селі при грейдерній дорозі. Старшим у нас був земляк Андрій Листопад. Вже півтора місяця, як ми з дому…»

І вкотре метрика Григорія підвела. Виявили, що немає хлопцеві ще шістнадцяти, наказали повертатися додому. Не пішов. Благав, щоб узяли сином полку. Не погодилися. Земляки виручали: ділили свій шматок хліба навпіл. Спав надворі. Зранку знову звертався до сержанта. А той наказував іти до старшини. Нареш­ті командири згодилися залишити хлопця з усіма.

Добу йшли до Чугуєва. Там – танкове училище. Після санобробки дали обмундирування і поселили в казармі.

По-військовому чітко Григорій Максимович згадує: «6.00 – підйом, фіззарядка. Смачний сніданок: суп, друге, чай або компот. На третій день приймали присягу. Я став солдатом. Служив у другому взводі другого відділення нашої роти. Хоча і тут виникали неприємності через мій вік».

Фронтові дороги юного солдата рясніли новими географічними назвами: Підгорівка, Сіверський Донець, Волга…

Зима 1941 року була лютою: метрові снігові кучугури, сорокаградусні морози. У місті Бобров був пересильний пункт. Доніч потрапив на південно-західний фронт. Отримав гвинтівку, 5 обоймів патронів. «О 5-й годині ранку ми дійшли до Ворошиловградської області. Був січень. Розвідка ліквідувала німецькі пости. Фашисти не очікували удару. Розпочався бій». Неподалік від підйомника шахти Григорій був контужений. Після лазарету пройшов підготовку і як сапер-мінер.

Оповідач замовк. Збирався з думками. Мабуть, багато пригадалося такого, про що дітям не розповіси. І про голодомор, і про війну. «Форсували ми Одер. Я – на колоді. У мене – граната і наплічник. Був березень. До Берліна – 60 км. З танковою частиною (а служив тоді в ІІІ танковій армії під командуванням Рибалка) дістались ми до Віттенберга. Там зустрілися з американськими солдатами. Политий кров’ю шлях підходив до кінця».

* * *

У травні кожного року ветерани найстрашнішої війни ХХ століття традиційно проходили на чолі колони до сільського Обеліска слави вклонитися полеглим побратимам. Як багато було сивочолих звитяжців ще років 20-30 тому! І ось залишився один у селі. Народна мудрість каже: «Один у полі – не воїн». Але життя вносить у цю закономірність свої корективи: « І один у полі – воїн!» І ми маємо шанувати ветеранів, адже кожен з них – свідок того, що ми – не пригноблений народ. Ми – нащадки переможців! І здатні перемагати.

Лариса ШАБАЛІНА, с.Ладижинка