Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

4

Під високим мостом поважно ніс свої води Прут, не помічаючи людських драм і печалей. І цієї скромно зодягненої дівчини з повними відчаю заплаканими очима.

Вчорашня студентка намірилась віддати себе водам сильної ріки. Бо вважала, що потрапила в пастку безвиході. Тією дівчиною була Ніна Михайлова. Ще недавно вона навчалась в уманському сільгоспі і мала сподівання на продовження студентського життя в Чернівецькому університеті. Та поважний заклад зус­трів байдужою відмовою: на кілька вакантних місць встигли взяти хлопців-спортсменів. Що залишалось дівчині у чужому непривіт­ному місті? Тільки з мосту у воду – гарячково вирішила, наважуючись на фатальний крок. Та раптом на опущеному від горя плечі відчула чиюсь руку:

— Давно за тобою спостерігаю, а ти все стоїш і стоїш. Мабуть, їсточки хочеш? Давай пригощу тебе пиріжком. Дивись, це моя дружина напекла і відправила мене на прогулянку. Маю слабке серце — треба рухатись.

Літній чоловік з інтелігентною борідкою лагідно промовляв кожне слово, рішуче відштовхуючи дівчину від небезпеки. Ця мить виявилась вирішальною, а пиріг з гороховою начинкою – щасливим, бо врешті Ніна отямилась, заспокоїлась і почала діяти. Наважилась знайти у чужому місті родичів, а ті не тільки гостинно прийняли, а й допомогли з навчанням.

В університет Ніну все-таки зарахували, ще й на 3-й курс, бо два перших вона провчилась в Умані в сільгоспінституті. Однак довелося терміново залишити і місто, і навчальний заклад, де аспірантом у той час був старший брат Іван. Формальним приводом стало розформування агропедфакультету, а реальною причиною – клеймо антисоціального елементу, яке зненацька заробила наївна другокурсниця. І за що? За невдале відвідання літературних читань у помешканні Надії Суровцової. Знайомий з плодофаку підбив, заінтригував: там збирається творча молодь, читають вірші, чужі і власні, та й Надія Віталіївна – відома громадська діячка. Гурт студентів потоптався лише за порогом – у затісних «хоромах» української патріотки зібралося повно люду. Нічого ні побачили, ні почули – стояти на холоді набридло (надворі був березень), швидко пішли геть. А за кілька днів – виклик брата у партком і вимога залишити інститутські стіни, а з ними і гуртожитівську кімнату. Так Іван опинився у Кишиневі, а Ніна у Чернівцях.

Збігло багато зим і весен після невдалих відвідин суровцовських читань, поки Ніна Степанівна потрапила на інше літературне зібрання – уманських медиків. Те сталося вже в другій половині 80-х років двадцятого століття. Час від часу збиралися на чаювання у Всеволода Гаврилова – саме в його фруктовому саду, смакуючи особливим трав’яним чаєм із рук господині Ніни Андріївни, вперше повели мову про маловідомі історичні постаті Умані, а серед них – про лікаря Крамаренка. Ніна Михайлова ще тоді навряд чи знала, що взяла до рук клубок з подій і пос­татей, нитка якого протягнеться до кропіткої дослідницької роботи. На неї уманська письменниця поклала кілька років ретельних творчих розвідок. І ось нарешті – сигнальний примірник готової книги – чудовий подарунок до ювілею автора. Створений наполегливістю невтомного дослідництва.

У сповитку муз, за вдалим висловом самої уманської письменниці, вона затишно почувається вже не одне десятиліття. З появою внуків активно взялася римувати, а потім гуртувати вірші під дахом поетичних збірок. Тож першими перо народжувало дитячі книжки. А за ними не забарилися і послання дорослому читачеві. Згодом настав час оповідань і досліджень.

А найперші поетичні слова народились, згадує Ніна Степанівна, в далекому березні 1953-го. Тоді в малої першокласниці з села Михайлівці на Вінниччині несподівано склалися віршовані рядки про кончину вождя-тирана. Дитину вразили сльози дорослих, бо «помер наш рідний Сталін». Навіть у районці опублікували вірша школярки з відповідним коментарем: і діти плачуть за вождем!

Подальші поетичні вправи юної віршувальниці спіткала гірка доля. У третьому класі дівчинка в щоденнику тимурівця (за радянщини був такий рух школярів) вмістила віршовану розповідь про свою землячку-підопічну: Ніні доручили допомагати по господарству односельчанці без кисті рук і ступнів. У селі всі вважали каліцтво молодої жінки уродженим. Та 10-річній школярці вона повідала справжню історію, що вразила малу в самісіньке серце. Бо почула розповідь про жахіття Голодомору.

Юля була старшою з-поміж шістьох дітей. Якось з голодного відчаю наважилась на колгоспному свинарнику кинути за пазуху кілька зварених свиням картоплин. Помітив наглядач, штурхнув дівчину на землю, чоботом роздушив на ній картоп­лю і залишив 15-річну бідолаху у дверях колись панської конюшні: ноги-руки на 20-градусному морозі, а тіло в приміщенні. Отак юна селянка поплатилася за вкрадену картоплю. А юна правдолюбка заледве не поплатилася за відверті вірші у шкільному тимурівському щоденнику. Бо потрапив він від учительки в сільраду. А там «тройка» - директор школи, голова сільради і дільничний міліціонер – з мамою не церемонилися: «Збирайся, Стефанько, ми вас виселяємо у Сибір». Щастя, що міліціонер згадав про дружбу з покійним чоловіком Степаниди Михайлової, вмовив «колег» по судилищу обмежитися строгим попередженням: «Заборони дівці писати!» Налякана мама Степанида надовго відбила охоту Ніні до віршування. Та, на радість всім нам, не назавжди.

Потужність переконливого слова Ніна Михайлова вміло застосовувала, будучи головним лікарем Уманського міського центру здоров’я. Її методичні й науково-популярні матеріали із задоволенням використовували численні лектори. А сама сан­просвітянка, член Національної спілки журналістів багато років поспіль вела на місцевому радіо актуальний цикл «Пресцентр медицини інформує».

Цьогоріч у Ніни Степанівни подвійний ювілей: крім особистого, що відзначатиме 22 березня, у квітні матиме 10-річчя ЛітО — так зветься літературне об’єднання творчих людей нашого міста, яких гуртує й організовує уманська письменниця.

Шанована ювілярка реалізувала багато ідей і планів. Однак має три мрії, про здійснення яких говорить у майбутньому часі:

— Ще немає меморіальних дошок на будинку лікаря Крамаренка і колишньому духовному училищі. Поки що не вдалося довести реальний вік Умані – вона набагато старша, ніж звично думаємо. І сподіваюся на впровадження премії Суровцової – її гідний мати не один уманський літератор. А тоді вже можна «згортати канати».

Зарано, шановна Ніно Степанівно. Адже Ваше покликання – торкатися найтонших струн людського єства. Почесна місія!

Валентина МИКОЛЕНКО