Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Банери

Уманська зоря

Останні публікації

Погода

5

Незадовго до весняного жіночого свята зустріла свій красивий ювілей наша землячка, досвідчений педагог, давній друг «Уманської зорі» Євгенія Сухина. Так розпорядилася доля, що кілька років тому Євгенія Григорівна переїхала з Родниківки на інше місце проживання. Та це не заважає їй підтримувати тісний зв’язок із уманчанами, особливо з такими, як сама, творчими людьми. Про життя, як воно є, розповідає сама ювілярка.

Роки так швидко пролетіли, як один день. Є дочка, дві внучки, два правнуки, зяті. Вони всі допомогли мені пережити горе втрати чоловіка, батька, дідуся, який загинув трагічно. Пройшло вже понад десятиліття. Діти доб­рі, уважні, турботливі, щирі, та вони далеко. Мене обсідають різні думки, особливо вночі, коли немає сну. Згадую тяжкі часи після війни. Постійно хотілося їсти. Щодня вишукувала на деревах глей, жувала листя вишні, цвіт акації, а якось з подружкою наїлися німиці (дурману) — по стінах лазили, ледве вижили…

І знову перед очима епізод з дитинства. Біжу 5-річна по пилюці, підкидаю її босими ногами поперед себе. Догнала стареньку з якимсь тягарем на спині, а голова її ледь не торкалася землі.

— Бабко, давайте вам допоможу.

— А чия ж ти будеш, дитинко, і куди це ти біжиш?

— Іду до своєї бабусі Марфи, а вам хочу допомогти, бо бачу, як вам тяжко.

— Та ні, доню, це я ношу камінчик, бо так мені легше на спину.

Скільки років пройшло, а які чіткі всі спогади післявоєнного дитинства. Мені завше хотілося комусь допомогти, виручити, заспокоїти, відгородити від зла. Згадую маму, її тонку і чуттєву душу, велику мудрість і такт. Своїм прикладом і прицільним словом вчила нас бути чесними, працелюбними, добрими. А батька й не пам’ятаю, загинув на війні в 1944 році. Лише квіти ношу до Братської могили.

Під час учителювання не раз чула від колег:

— І що ти дітям розказуєш - вони так до тебе тягнуться?

— Та я їх просто люблю, для них пишу вірші, пісні, розповідаю різні життєві притчі і ніколи їх не обманюю.

А одного разу вчителька української мови і літератури Софія Миколаївна Поротько запросила мене на зустріч з п’ятикласниками. Запам’яталося, бо на запитання моє: «В чому ви бачите своє щастя», діти відповідали по-різному, а один хлопчик сказав: «А я дуже щасливий, що ви прийшли до нас на зустріч».

— І я щаслива, що можу всіх вас почути.

Через 6 років потому випадково побачила в амбулаторії гурт 11-класників. І серед них — високий, стрункий, красивий хлопець, що уважно придивлявся до мене.

— Чого з мене очей не спускаєш? — питаю.

— А ви мене не знаєте?!

— Та ні...

— Пам’ятаєте нашу зустріч у 5 класі? Це я тоді сказав, що щасливий, бо дуже було цікаво вас слухати.

Де ти, любий хлопчику, зараз? Я забула, як тебе звати, прізвище. Але бажаю тобі збуття всіх мрій і сподівань. І дякую долі, що могла доторкнутись до юних сердець багатьох дітей і дорослих.

Пам’ять — це сонечко, без якого життя неможливе. Збудником пам’яті слугують мої пісні, вір­ші, а також творчість однодумців: Олени Поліщук, Надії Кляус, Ніни Шевчук (Хрипун), родини Павленків, Анжели Левченко, Людмили Солончук, Володимира Фабрики, Софії Кримовської і всіх інших творчих людей, яких знаю з прочитаного. Я у захваті від творчості Ольги Сотник (Чепка), Лариси Шабаліної, Любови Бойчук, Петра Поліщука, Марини Павленко, Ніни Михайлової, Олексія Тичка та багатьох інших. Без читання дуже сіро сприймала б своє життя.

Що вже, здається, може статися радісного і незвичайного в похилому віці?! Але так думати — помилка. Я давно знала і глибоко поважала духовно багатого, доб­рого, тактовного, талановитого чоловіка в літах. Працював він викладачем музики. Дуже співчувала, коли його зять Володимир Правик у 1986 році загинув разом зі своїм підрозділом, рятуючи світ від чорнобильського атома. Донечку свою Наташу Володя встиг поняньчити, їй тоді ще й пів року не було. Зараз внучка часто навідується до дідуся Івана, телефонує. Є вже і правнучка маленька.

Дідусь залишився сам. Одного разу в 2017 році запросив мене в гості, я саме зустрічалась з колегами в цьому місті. Ми були самотніми старенькими людьми, але хорошими друзями. На його пропозицію спільно доживати віка спочатку не погодилась, бо далеко, та й 77 років — це не жарт! Але коли він сів за фортепіано і заспівав пісню з кінофільму «Різні долі», я зрозуміла, що нам буде затишно в парі. Ми одружилися. І я ще жодного разу не пожалкувала, що переїхала за 130 кілометрів від Умані. Переконалася, що бажання робити добро, а зробивши, не нагадувати про нього, це і є гармонія в сім’ї.

Підкоряючись Любові, Господу, ми живемо з вдячністю один до одного. Я дякую Богу за блага, якими володію. Відчуваю себе по-справжньому благословенною. Особливо після недавньої сильної травми. Опинившись на лікарняному ліжку, закрила очі і побачила височенну чорну гору, а на всю цю висоту стоїть жінка з дитинкою на лівій руці, а над її головою - сяйво золоте виблискує, палахкотить, як сонце мерехтить. Дуже здивувалась цьому видовищу і зразу ж розповіла сусідкам по палаті. Вони теж були вражені, а молода вчителька, також після травми, сказала: «От побачите, ви одужаєте». Я була дуже вдячна їй за ці слова і повірила в себе. Зараз, як і раніше, я люблю життя, дорожу ним, другого такого не буде.

Друг мого найцікавішого, найспокійнішого періоду в житті називає мене Жень-Шень — мені подобається.

Дякую людям усім, з ким довелося спілкуватися. Всім, хто своєю мудрістю і добротою підтримував мене і підтримує. Усіх вас люблю і вдячна Богові за все.

Ваша Жень-Шень