Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

3 4

Його історія нетипова як для воїна АТО. Проживаючи в російськомовному середовищі, наперекір всьому і всім свідомо почав спілкуватися українською. До подій на Майдані жив у Криму, та покинув його заради України. Доб­ровольцем пішов на фронт. Про свій життєвий шлях розповів нам корінний кримчанин, а нині житель Умані Олександр Плахтій.

Україна не боролася за Крим

Коли я вчився, в школі навіть не було такого предмету - українська мова. Лише через 8 років незалежності в нас з’явилися українські класи. У місті була 61 школа, на 99% російськомовні.

Свого часу в Севастополі відкрився навчальний пункт Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького з програмою навчання української мови для укомплектування кримських шкіл відповідними викладачами. Вже тоді я відчував бажання вивчити рідну мову, розмовляти нею. Обрав історію, закінчив магістратуру. Потім до анексії Криму працював учителем у школі.

Роки навчання у Черкасах, хоча це і була заочна форма і приїздив до міста на 2-3 тижні, стали особливими. Було легко відчувати себе українцем, вільно розмовляти українською. Викладачі багато приділяли уваги студентам, ми часто їздили на екскурсії до Шевченка, місцями козацької бойової слави. Все це переростало в ще більше бажання пізнати Україну.

4

Десь після 23 років розпочалася моя самоідентифікація, зрозумів, що я українець, моя Батьківщина Крим у складі України. Перейшов у спілкуванні на українську. Це моє особисте рішення.

Така ж ситуація, як і в освіті, була з кримським медіаконтентом, з газетами. Виняток на телебаченні — півгодинна передача військово-морських сил України на регіональному каналі. Єдина україномовна газета «Дзвін Севастополя» закрилася ще в 2010-му через брак фінансів, того ж року перестав виходити друкований варіант і «Кримської світлиці».

Вважаю, починаючи з 91-го, українська влада не боролася за Крим. Тоді я уважно слідкував за подіями і міг проаналізувати ситуацію. Було вид­но, що місцеве населення не сприймало ніщо українське в Криму. Наприклад, пам’ятник Сагайдачному постійно намагалися облити фарбою чи зруйнувати напис, така ж історія з табличкою до 100-річчя заснування українського військово-морського флоту. Агресивне несприйняття української незалежності — одна з головних причин, чому все так склалося на півострові. Занадто благодатними виявились передумови для пропагандистських російських ідей, і вони взяли гору.

У 2011-12 роках масово став з’являтися російський триколор. Це яскраво було помітно під час футбольних матчів, де звучали гасла: «Севастополь, Крим, Росія». Коли грала молодіжна збірна України, вболівальники вивісили великий український прапор. Лише прапор України і напис «Севастополь». Відразу почалися образи, погрози. Це перенеслося і на моє особисте життя, поза футболом. Я маю татуювання – тризуб. Тоді з проросійської партії «Родіна» Наталії Вітренко мене стали називати фашистом, бандерівцем.

Зараз ми повторюємо, що Крим — це Україна. Але Україна не достатньо робила для того, щоб Крим залишався українським.

Під час Майдану в Києві на півострові був антимайдан, кожен день прихильники різних проросійських політичних сил, козачки з Дону й Кубані сходилися на центральній площі. Всі тролейбуси курсували заліплені агітматеріалами: після приєднання до Росії газ буде дешевшим, ціни — меншими, зарплати зростуть. Тих, хто виступав проти, було дуже мало, їх відразу ліквідовували. Силовики дуже швидко «перефарбувалися», те ж саме з державними структурами.

А потім з’явилися «зелені чоловічки» на машинах без розпізнавальних знаків. Я бачив, як їх зустрічало населення, особ­ливо віком 45+, їх чекали, ніби визволителів, вітали, кидалися в обійми.

Тоді почалася блокада військових, які не схвалювали анексію. Ми з друзями намагалися підтримувати заблоковані військові частини. Передавали їм їжу і воду. Нас не пропускали, ми проривалися через кордон образ, глузувань, погроз, до нас застосовували фізичну силу. Але настав час, коли ми просто вже не могли до них підійти. Наші військові не знали, що робити, ніякі накази не надходили. Щодня окупанти чинили психологічний тиск, вони кричали в гучномовці: «Здавайтеся, на службі в російській армії будете отримувати більші зар­плати, покращиться держзабезпечення».

Всі ці події розкололи не лише країну, а наклали відбиток на всіх нас. Мої батьки розлучилися, оскільки тато сприйняв ситуацію «на ура». Ми не спілкуємося вже 5 років. Батько військовий і мав би як ніхто розуміти, що це велика зрада не лише Батьківщини, а й своїх близьких, які вірили в нього, мали за взірець. Мама з сестрою після анексії навпаки зрозуміли, наскільки вони українські. Найближчим часом збираються переїхати на материкову Україну, з нетерпінням чекаю їх тут.

Обрав полк «Азов», бо там було багато кримчан

У липні 2014 року ми з дружиною переїхали до Умані. Тоді я вже знав, що багато моїх друзів з Криму, які теж опинилися на материку, серед добровольців на Сході. Моє рішення піти на війну було лише питанням часу. Відверто зізнаюся: гордий з того, що кримчани тоді пішли воювати. Нам ніхто не зможе дорікнути, що виїхали відсидітися, що не боремося за свою країну, не маю цього тягаря на душі.

Я зв’язався з батальйоном «Азов», бо там була найбільша кількість моїх земляків, купив за власні гроші форму, амуніцію, речі першої необхідності і 7 січня 2015 року був вже у розташуванні батальйону. Полк «Азов» надзвичайно мотивований, вважаю, що в перші дні там були лише патріоти, без заробітчан чи піарників.

На навчання просто не мав часу. Мені показали, як розбирати автомат, я здав екзамен і пішов служити. Спочатку зброї всім не вистачало, брали хто чим міг захиститися.

На противагу «зеленим» нас називали «чорні чоловічки». Було близько 700 людей, це 3 бойові сотні, серед яких найбільш боєздатна друга. Мав позивний Іскандер — так з арабської звучить моє ім’я. Я перебував в Урзуфі, мої вміння і знання більше знадобилися в штабі. Під час Широкинської операції разом з командуванням полку допомагав розробляли військовий план дій.

2015 рік залишив у моєму серці дві тривоги: засинаєш і чуєш, як за кілометри від тебе розриваються гради. Біля нас б’ється і сиплеться скло, а під ногами аж земля здригається. А що з нашими хлопцями, які там, куди летять снаряди? І друге тривожне відчуття — голос з рації. Кожні 15-20 хвилин з передової надходила інформація про «трьохсотих», «двохсотих». І тебе охоплюють відчай, безпорадність, біль від втрати бойових побратимів. А коли казали, що підірвали їхній БТР чи противник несе втрати і відступає, — радієш, що хоч метр української землі звільнено, що вдалося допомогти нашим. Такі каруселі перепадів загального настрою, як кардіограма серця - то вгору, то вниз.

У листопаді 2016 року за станом здоров’я звільнився зі служби. Я вдячний «Азову» за ці 2 роки. Військове братерство міцніше від звичайної дружби, я відкрив для себе багато людей честі.

Любити і не зрадити Батьківщину — це не подвиг

Коли російській розвідці стало відомо, що я в зоні АТО, в травні 2015 року до мого кримського будинку прийшла ФСБ з обшуками, хоча вже майже 8 місяців, як я покинув Крим. Мама дуже хвилювалася. Подібна ситуація вже була, просто під час уроку, коли перед учнями змушували показувати мої патріотичні татуювання і казати на камеру, що я не бандерівець і не фашист. Саме тоді зрозумів, що з моєю громадянською позицією мене або посадять до в’язниці, або я їду, не хотів повторити шлях того самого Кольченка. Вже в Умані взнав, що на мене відкрили справу за підготовку теракту в Сімферопольському аеропорту.

Україна і досі живе у двох світах — одні розуміють ситуацію, відчувають війну на собі, а інші живуть, як нічого не сталося: вечірки, гуляння, феєрверки. Коли я повертався на ротацію, це було раз на пів року, ця картина мене шокувала. Тоді наші солдати були голі-босі, недоїдали, не мали нормальної амуніції, гинули молодими. А в Умані, як і в багатьох інших містах мирної України, було все так добре. Враження, ніби війна стосується лише мене і таких як я. Не давало спокою питання: я не супер-герой, але в мене вистачило мужності захищати Україну, чому цього не роб­лять нормальні, здорові, сильні мужики?

1 4

Зараз головне – сім’я

Росія забрала в мене майже все, чим дорожить людина, — я покинув свою малу батьківщину, улюблену роботу з дітьми, яких виховував патріотами України, зазнав переслідувань. Єдина, хто зі мною постійно була поруч, підтримувала, розділяла мої погляди — дружина Оля. Вона розуміла мене навіть тоді, коли вирішив піти на війну.

Зараз для мене головне – сім’я. В Умані ми розпочали своє життя з нової сторінки. 23 серпня 2015 року, на другу річницю нашого шлюбу, народився син Яромир. Пів року тому на світ з’явилася наша донечка Квітослава.

Хочу реалізувати себе в спорті. Займаюся комбатан-арнісом – це філіппінське бойове мистецтво на палицях та ножах. Почав їздити на семінари по Україні, постійно беру участь у змаганнях, одне з недавніх — у Кам’янському Дніпропетровської області, де я зайняв ІІІ місце. Вже навіть маю жовтий пояс.

2 4

Дружина займається породистими собаками, разом відвідуємо різні виставки.

Якщо колись отримаю обіцяні державою 2 гектари землі, засаджу її дубами, нехай це буде дубовий гай – місце сили на нашій землі.

Записала

Олена САМОТОКА