Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

ДІДУСЕВА ЧАШКА

(Спогад)

Коли надворі настають непогожі дні, я дістаю з потаємного куточка (так-так, з потаємного, щоб, не дай Бог, ніхто не дістав та ненароком не пошкодив) дорогу для мене річ — фарфорову чашку без ручки. Ця чашка — дідусева. Колись, ще в дитинстві, він дозволяв мені з неї пити трав’яний, духмяний чай.

1

…Глиняна хатина дідуся Миколи стояла на одному обійсті поруч з новозведеним просторим будинком моїх батьків. Все в ньому було виконано за сучасними технологіями, та мені більш подобалася старенька оселя під солом’яним дахом, на дві половини, вікна якої обрамлені дерев’яними наличниками, а долівка встелена травами. Тут відчувався вогкуватий запах глини, а особлива прохолода зберігалася навіть у найбільшу спеку.

 

Тож, прийшовши зі школи, я залишала у коридорі портфель і чимдуж поспішала до дідуся, на ходу роззувалася, вистрибувала на теплу лежанку і, звісивши ноги, звично запитувала: «Сьогодні будемо чаювати?». А на плиті вже настоюється у великому, засмаглому на дровах, чайнику готовий напій із цвіту глоду, плодів шипшини, м’яти і чебрецю.

Дідусь діставав з потаємної схованки, яку я, скільки б не намагалась, так і не знайшла, кілька цукерок монпансьє, клав до чашки два шматочки цукру-рафінаду. Як же це було смачно!

А ще мені хотілося знати про дідуся якомога більше.

Цікаві історії з його буднів, про минувшину, про далекі події так захоплювали, що, часом, слухаючи їх, у мене перехоплювало подих. А оповідок у нього було безліч, і я з нетерпінням чекала наступного дня, щоб почути нову, не менш цікавішу, ніж учорашня.

Кожна із цих розповідей мала пізнавальне і виховне значення. У них був закладений зміст життя: з радощами і турботами, з любов’ю і ласкою, з добротою і щирістю. Вони для мене — як свіже повітря, без якого не можлива сутність.

Сердечні стосунки з дідусем, щира його увага, активне спілкування стали для мене найціннішим виховним даром. Поруч з ним я почувалася у безпеці, а впливові бесіди, які, на перший погляд, здавалися простою розмовою, а іноді й казковою, зуміли підштовхнути мене до самостійних роздумів, пошуків істини. З ними народжувалися мрії, сподівання. А ще я усвідомила: щоб жити довго і щасливо, треба шанувати своїх батьків. Тоді і я варта поваги і любові.

На все життя залишився теплий, щемкий і рідний   спогад про дідуся. Добра пам’ять, то, напевно, найдорожче, найцінніше, що може лишити по собі людина.

…Сиджу за столом. Споглядаю у вікно. На дворі хмарно, туманно, сиро. Мої руки зігріває дідусева чашка з гарячим чаєм, а серце — незабутній спогад дитинства.

Наталія БАБІЙ.