Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

Нещодавно ми вшановували ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Історія, яку розповів наш читач, має безпосереднє відношення до уманських чорнобильців.

По вірі нашійі станеться

…як повірив ти, нехай тобі так і станеться

Євангеліє від Св. Матвія Гл. 8, вірш 13

Про двох ліквідаторів, з якими я мав добре приятельство, та про мольфара, який вирвав з обіймів смерті одного з них, моя розповідь. З певних міркувань їхні імена змінено. Назву чоловіків Владиславом і Степаном. У той час це здорові й веселі сорокарічні водії уманської автоколони. Степан фізично дещо перевершував Влада, мав спортивний розряд з важкої атлетики.

1

Зразу після вибуху енергоблоку групу уманських водіїв у мобілізаційному порядку відрядили на ліквідаційні роботи в ураженій місцевості. Тоді ще ніхто з них не знав і не підозрював, що буде після.

 

Відпрацювавши вахтовий термін, мої приятелі повернулись – веселі і п’яненькі. Веселі, бо вже вдома, а п’яненькі, бо вживання алкоголю в зоні враження заохочувалось і начебто рекомендувалось.

Певний час все йшло як завжди. При зустрічах на моє запитання Влад жартома відповідав: «Все гаразд, жінка й кума задоволені».

Та скоро Степан став втрачати інтерес до спортзалу. Згодом колір його обличчя набрав сірих відтінків, падала вага. Потім госпіталізація, інвалідність, виписка додому з мовчазним лікарським висновком – летальний кінець не забариться.

Влад жив і працював, як і раніше. І на мої питання відповідав все тими ж жартами про дружину і куму. Про Степана казав, що його справи погані, мабуть, жити залишилось недовго, але він не падає духом і кудись поїхав лікуватись. І поїздка та огорнута якоюсь таємницею. Ніхто з родичів нічого не розказує.

Йшли дні, тижні, місяці. Хвороба до Влада, здорового й веселого, підкралась, як із засідки – різко, швидко і важко. Недовге лікування результату не дало. Чорнобиль убив чоловіка на 42-му році життя.

Степан же десь дівся. В повсякденних клопотах спогади про нього навідували все рідше. Смерть Влада підштовхувала до думки, що Степана теж уже немає. Минуло півтора року. Проходячи повз базар, що біля 14-ї школи, я приголомшено зупинився з роззявленим ротом. На тротуарі лаштував якогось ящика до багажника велосипеда мій давній приятель, котрого я подумки вже похоронив. Степан. Живий, здоровий! Ми обнялись.

Чоловік розповів, що живе в селі, тримає дві корови, молоко привозить велосипедом на базар. Зовні він виглядав майже так, як до Чорнобиля. Правда, спортзал вже не відвідує за браком часу. Згадали й про Влада. Степан пожалкував, що не був на похороні, - якраз лікувався. Користуючись нагодою, я запитав, де він був, що так довго не бачились. Відповідав якось неохоче, кількома словами – у Карпатах його лікував знахар. Відчувалось, що співрозмовник не хоче згадувати про це. Та я із захоп­ленням став говорити про цілющість карпатських вод, трав, повітря. Про надприродні здібності тамтешніх мольфарів. Степан розговорився.

Коли рідні потайки вже змирились зі скорою Степановою смертю, він продовжував вірити, що не помре. З усієї сили, що ще лишилась, чинив спротив, гнав смуток, жартував, щоденно виконував якусь посильну роботу. У випадковій розмові з чоловіком із Західної України, який був у селі на заробітках, почув про мольфара. Західняк порадив поїхати до нього на лікування. Дав адресу. Степан послухався. Домашні сприйняли цю поїздку як соломинку для тонучого.

Мольфар, чоловік років сімдесяти, жив сам-один у глухому верховинському селі в старій дерев’яній хаті на відшибі. На протилежному горбі виднілось житло його доньки й зятя. Вислухавши Степана, мольфар промовив: «То є добре, що ти не маєш страхів смерті і віриш у життя. Зоставайся, з Божою поміччю будемо гонити твою смерть подалі. Житимеш у моїй хаті. Разом будемо харчуватися і працювати. Оздоровлення наступить нескоро, через рік-півтора. Занеси свої сакви в хату та підемо господарювати».

Так почалось півторарічне Степанове життя - лікування в умовах, наближених до природної волі, і засобами, що, можливо, дійшли до наших днів ще з дохристиянської епохи.

Степан згадував: «Я прожив той час, як у сні. Кожен день приносив задоволення. Збираючи з мольфаром трави і коріння, проходили багато кілометрів у горах. Зустрічали схід сонця і проводжали його за горизонт. Мокли під благодатним дощем і ховалися в спеку в прохолоді лісу. Я обмивав тіло в крижаній воді потічка. Харчувався простою їжею. Збирав на зиму гриби, фрукти, ягоди. Сушив та складував сіно. Заготовляв дрова. Праця була в задоволення, кожен день приносив радість. Під час розмов мольфар ненав’язливо, влучною фразою, приказкою чи біблійним висловом, часто з гумором подавав філософськи глибоку істину. Без сумніву, він володів рідкісним даром впливу на людей і дар цей використовував тільки на добро. Якось я запитав, від кого в нього все те. У відповідь почув: «Від Бога». Коли ж якось він готував для мене чергове лікувальне вариво з коріння хвої і трав, я попросив розповісти, як і що робити, щоб самому справитися. Він відповів: «То не твоє». Я безмежно вдячний йому. Він продовжив моє життя, відкрив чи не головний його сенс - бути молодим до пізньої смерті.

Прощаючись, запитав, як маю з ним розрахуватись. Він відповів: «Головний для мене розрахунок - твоє життя, а за інше ти відпрацював. Я тобі показав дорогу, далі йди сам. Живи безтурботно, з переконанням, що будеш здоровим, і будеш таким. Щодень знаходь щось цікаве і радісне. Не бійся смерті, і тоді вона буде боятись тебе».

Цивілізаційна повінь сучасності не похитнула людську віру в чудо. Кількість знахарів, мольфарів, чак­лунів, пророків не зменшується. Люди вірять у диво. І воно існує. Його творці в більшості не є академіками чи людьми з дипломами про високу освіту. Вони чудотворці з волі Всевишнього. На них Господь указав своїм перстом і наділив надприродним даром. Таких людей мені довелося знати, бачити, відчути на собі їхню магічну силу.

Леонід ФРАНЧЕНКО,

м.Умань