Передплатна кампанія - 2019 триває! Наш індекс: 61250.

8 4 2

В житті буває мало теплих днів,

Якщо ти їх не вмієш помічати,

І мало чуєш добрих, ніжних слів,

Якщо їх сам не вмієш дарувати.

Г.БОЯРСЬКА.

Світла лагідна усміш­ка, ніби ласкавий промін­чик сонця, осяває облич­чя Наталії Анатоліївни. Ми сидимо, розмовляємо про життя-буття, про ми­нуле і сьогодення. І стіль­ки ніжності і тепла у роз­повіді про свою родину у цієї молодої жінки — мені аж не віриться, що в ди­тинстві вона була справ­жнім бешкетником.

Приструнити її пусто­щі міг лише батько. Він безмежно любив свою до­нечку, терпляче їй пояс­нював, що робити збитки дівчинці зовсім не личить, а влаштовувати бійки при­таманно лише хлопчикам.

Коли ж переконати Ната­шу у її неправомірних ди­тячих витівках не вдава­лося, бо дівчинка досить бурхливо й емоційно за­певняла, що все робить правильно, батько сило­міць ставив її у куток. До сліз боляче було дівчин­ці не за те, що поставили у куток, а через те (так на той час їй здавалося), що дорослі не могли чи не хо­тіли її зрозуміти.

Та, понад усе, родина Мельниченків була друж­ною і згуртованою. Батько Анатолій Петрович пра­цював будівельником. Для нього не існувало не­посильної роботи. За що б не брався, все виконував старанно і на відмінно. І стільки у нього було ціка­вих ідей, задумів! Все, що умів робити сам, навчав і сина Олександра.

Мати Галина Омеля­нівна все своє життя при­святила праці листоноші. Щойно вона, стомлена, переступала хатній по­ріг, як Наташа відразу за­кидала її робочу сумку на плече і уявляла себе лис­тоношею. Мама, було, не раз просила: «Та не тягай сумку по підлозі, вона для тебе ще завелика. Ще на­носишся».

У 1996 році не стало старанного і сумлінного трударя — батька. Роди­на залишилася без госпо­даря. Тепер вихованням дітей займалася Галина Омелянівна сама. Вона, хоч як доводилося сутуж­но, намагалася оточити дітей материнською ува­гою, знайти теплі слова, створити приємний зати­шок, допомагала і підтри­мувала, як тільки могла. Вони разом відзначали родинні свята, у вільні хвилини разом відпочи­вали, наповнювали яскра­вими подіями будні. Мати вірила: її діти ніколи не стануть на хибний шлях, бо вона віддає їм все своє душевне тепло, всю ще­дрість материнського сер­ця. І вона не помилилась.

Олександр, як і його матуся, обрав професію листоноші і кожного ран­ку вони разом вирушали до поштового відділення. Мешканці будинків діль­ниці, яку обслуговував Олександр, з нетерпінням його чекали. Крім корес­понденції, яку приносив у своїй сумці, він нама­гався щиро поговорити з людьми, вмів розділити їхні радості, зарадити не­гараздам. Мав спокійний і врівноважений характер. Він любив людей, любив свою професію. Не роз­гублювався перед невда­чами, не боявся ризику­вати заради добра. Та, на жаль, йому був відведе­ний недовгий вік. Він по­мер, щойно переступив­ши 30-річний рубіж.

...Життя продовжува­лося. З роками трохи при­тупився біль втрати. Та спогади щоразу ятрять душу гірким неспокоєм.

Галина Омелянівна з дочкою продовжують пра­цювати листоношами. До їх династії приєднався і чоловік Наталії Анатоліїв­ни Сергій Васильович Вишневський. Він працює на дільниці, до якої входить і наша редакція. Передплат­ні видання, незважаючи на примхи погоди, він прино­сить завжди вчасно. Сер­гій Васильович дивується, як би це він не виконав до­вірену йому справу, за яку отримує заробітну плату. Доводить, що досягти успі­ху у житті можна лише на­полегливою працею. А від себе хочеться додати, що цей чоловік наділений не­звичайною енергетикою. З перших хвилин спілкуван­ня ми розмовляли, як дав­ні знайомі. Доброзичливий, життєрадісний, відвертий, активний — так мені хо­четься охарактеризувати риси Сергія Васильовича, який, як і всі члени його ро­дини, не уявляє свого жит­тя без людей. Він несе їм світлу надію, сподівання.

Час від часу у листо­нош змінюються дільни­ці. Та де б не працювали Мельниченки і Вишневські, люди відгукуються про них лише щирими і те­плими словами.

Але праця листоноші не тільки почесна, вона нелегка і небезпечна. Зи­мового дня Наталія Ана­толіївна принесла адре­сату рекомендованого листа. З будинку назу­стріч вийшла господарка, відчинила хвіртку. Щойно Наталія ступила у двір, як здоровенна вівчарка, вирвавшись з ланцюга, агресивно накинулася на неї. Це було так несподі­вано і неждано, що листо­ноша навіть не встигла й ойкнути. З тих пір Наталія носить у кишенях для со­бак, яких вона дуже боїть­ся, різні смаколики.

Не раз доводилося відбивати атаки собак і Га­лині Омелянівні. Та вона про це згадує з усмішкою. Невеличка на зріст, спо­кійна і простодушна, вона у свої 77 років обслуговує чи не найвіддаленішу ді­лянку міста: біля вінниць­кої траси і, так званий, Тартак. І хоч у житті Га­лини Омелянівни трапля­лися яскраві і сумні по­дії, веселі і гіркі хвилини, вона залишилася вели­ким оптимістом. Сьогод­ні спокійна і рада за своїх дітей. Найбільша її гор­дість — внучка Альона, яка також вже кілька ро­ків працює у міському по­штовому відділенні лис­тоношею. На відміну від матері, вона зовсім не бо­їться собак. Нехай який пес трапиться на її шляху, вона спокійно проходить біля нього, заговорить, і той або заскавучить ти­хенько по-собачому, ніби щось їй відповідає, або хвостом повиляє. Ота­ка взаємність панує між ними.

Як розвиватимуться подальші події у цьому дружному сімействі? Чи продовжиться династія листонош? Хто зна. Та як би не склалося, вірю, що любов і повага до людей ніколи не згаснуть у цій родині.

Л.ГОНЧАРУК.

Новини інформагентств

Читати всі новини...