Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Банери

Уманська зоря

Останні публікації

Погода

4

Попри послуги цивілізації, самотність була і залишається обтяжуючим чинником у житті одиноких людей. І нерідко стає причиною трагічного кінця.

Зіна зі своїм чоловіком прожила так собі. В далекому минулому цей шлюбний союз виник не з кохання, а як це часто буває – підійшов час, з’явилась пропозиція, треба хапатись, бо, чого доброго, і в дівках залишишся. Тож так і жили – без якоїсь іскринки в стосунках. В Івана також не відчувалось якогось тепла з дружиною.

Коли народились діти, покумились вони з Іваном та його дружиною. Відтоді у святкові дні влаштовували застілля – то в тих, то в тих. Куми ж! У цих стосунках, крім кумівства, було щось, що їх майже ріднило.

Йшли роки. Зінині діти завели свої сім’ї і відійшли від батьків. Досить рано помер чоловік, залишилась Зіна одна.

В Івана єдиним фактором, що утримував його коло дружини, були діти. Тож коли вони залишили батьківську хату, залишив її й Іван та став жити сам-один. Періодично молодецько чимчикуючи з крамниці, заглядав чоловік до куми. Приносив гостинця – пляшку пива та печиво. Такі візити частішали, і згодом Іван і Зіна зажили вдвох як чоловік і жінка. Та так зажили, що дивлячись на них, деякі селяни крутили пальцем біля скроні, а більшість любувалась на диво дивне цього подружжя і раділа за них.

Іван господарював. Зіна поралась по хаті та готувала щось смачненьке. Разом садили і доглядали городину. Все – з радістю, жартами і піснями. Часом теплого надвечір’я чутно було, як вони співають, сидячи біля хати. Уважність, повага і ніжність у стосунках – повсякчас, всюди і у всьому. Вона ніжно називала його «мій дідусько». Він же щорічно вишукував насіння найкращих квітів і сіяв їх біля хати «для моєї Зінульки».

На кількарічному їх життєвому шляху подарував їм Господь те, що люди називають щастям. Це було кохання між нею, якій за 70, і ним, якому за 80. Воістину коханню всі літа покірні! Таку любов описати у мене немає хисту. Це життєва драма про Любов і Смерть, достойна пера Шекспіра.

Летів час, і старість брала своє. Іван вже з трудом переносив напівзаповнене відро з картоплею. Зіна пересувалась з палицею. Насувалась стареча неміч, що вимагала сторонньої допомоги, турботи і піклування. Очевидно, що доглядати старих батьків мають діти. І вони виконали цей свій обов’язок. Виконали з нещадним практицизмом. Іванова донька забрала до себе батька, а Зінина донька – матір. Святі стосунки були розірвані по-живому.

Зіна переносила розлучення хворобливо. Їй все уявлялось, що Іван там, в їхній хаті, сам-один, і немає кому за нього піклуватись. Вона поривалась додому, і донька не втримала – відвезла матір у рідну хату. Та Івана там не було. Їй не вірилось. Вона щоденно шукала його, виглядала. Просила сусіда-шофера поїхати та привезти Івана додому.

А в один із ранньовесняних днів на всьому кутку учинився сполох. Щезла Зіна. Щезла безслідно і начебто безпричинно. Якусь годину-дві до події ще бачили її, порядкувала на подвір’ї і раптом десь ділась. Тривогу підняла донька, яка в одну мить з відстані кількох кілометрів телепатично відчула незрозумілі побоювання і страх за матір. Примчалась до рідної домівки, почались пошуки. Слідів, що могли б наштовхнути на якісь висновки, не було. Хата незамкнена, в ній і на подвір’ї – все як завжди. Речі на своїх місцях, ніяких слідів вторгнення. Просто якась примара, чаклунство… Обійшли город, садок, оглянули всі будівлі, горища, шпарини і закапелки. І тут сусідка звернула увагу на патика, що валявся біля криниці. Зазвичай з ним ходила Зіна. Від страшної здогадки ноги в сусідки підкосились, присідаючи, жінка простогнала: «Вона – в криниці!..»

Ще довго потому між людьми точився незлий поговір, що зводився до думки про замкнутість покійної, вразливість її душі, нервове перевантаження та що не трапилась поруч людина, яка б розважила добрим словом, співчуттям і порадою. Але більшість вважала, що не потрібно було їх розлучати. І була частка правди в цих судженнях. Та все ж круті повороти людської долі на лінії Життя і Смерті дано визначати тільки Всевишньому!

А на бетонній цямрині глибокої криниці, в якій знайшла кінець душевним мукам Зіна, і досі сумує Чорний Ангел.

Леонід Франченко, м.Умань