Передплатна кампанія - 2020 триває! Наш індекс: 61250.

Останні публікації

Погода

Сьогодні нашим читачам ми пропонуємо розвіяти нудьгу довгих осінніх вечорів і зануритися у світ інтриг і хвилюючих розслідувань разом з героями детективу «Дружина молочника» від Дмитра БЕЗВЕРХНЬОГО.

«Дружина молочника» — це детектив, в якому добре зображене життя Умані початку ХХ ст. Блискуча коротка розповідь стала першою серед більш як 300 захоплюючих історій, що брали участь у конкурсі «Це ж елементарно сер» (2015 рік), і закріпила за тоді ще 19-річним Дмитром Безверхнім звання наймолодшого детективіста України.

Усі персонажі детективу осучаснені, а події — близькі до сьогодення. У головних героях ви навіть можете впізнати себе або ж свого знайомого — загалом тих, хто оточує тут і тепер. Детектив, як те і годиться, наповнений точними деталями, нюансами, якими так полюбляє смакувати читач, а таємниця злочину тримається до самого фіналу. Під підозрою будуть усі. То хто ж тоді скоїв злочин?

1895 рік

Умань

  

Високого зросту офіціант у накрохмаленій сорочці нарешті приніс тацю з наїдками. Подавали солодкі пампушки з абрикосовим джемом политі зверху липовим медом, в горнятку молоко й три (для кожного за столиком) чашечки чаю. Софія Павлівна Нрієвська вперше з часів свого нещодавнього одруження снідала не вдома з чоловіком, а в невеличкому ресторані нижнього поверху готелю «Лондон», що помпезно красувався поміж решти непримітних будиночків на Ринковій вулиці. Причиною цих вранішніх посиденьок стали дві не вельми вдатних події, і хоч із першою ще можна було якось миритися – вимушена поїздка чоловіка до Тульчина; то друга геть не вписувалась у найближчі плани пані Софії – покоївка Ольга подалась на похорони троюрідної тітки своєї давно спочилої матері в Паланку за вісім верств від їхнього міста. І аби не потерпати від самотності Софія пристала на пропозицію своєї давньої подруги Устини Марківни поснідати разом у місці де «ніби то й не погано готують», як казала Устя – в тому ж таки «Лондоні».

3

– Я дуже рада, що ви прийняли мене за свій столик, – з полегкістю мовила Анна фон Рей. Це була жінка років тридцяти з виразними вилицями й злегка гачкуватим носом, її тонкі, надміру червоні вуста прикрашала вдячна усмішка. Довге чорняве волосся було туго зібране на потилиці й лише декілька звивистих пасем необережно прилягли на її оголених плечах.

 

– Та що ви... – в голосі Устини Марківни чулося вдоволення й неприхована покровительська поблажливість. – Це ж неабияка честь. У нашому містечку всі тільки й говорять про візит дружини графа фон Рейя. А ще більше говорять по те, що ця дружина кілька років тому певний час навіть жила в цих краях.

– О, моя свекруха сприйняла б цей схвальний коментар як належне, – знову усмішка, грайлива. – Але на щастя вона ще спить у своєму номері й вам не доведеться з нею снідати. Ми вирішили, що пробудемо у місті ще день-два, аби дочекатися Еріка, мого чоловіка, він владнає якісь справи з купівлею кількох шахт у Юзівках й ми разом повернемось до Відня. Я спершу, власне, теж збиралася їхати з ним на копальні, але, кажуть, там страшенний смог, в цих нових індустріальних центрах нічого окрім пилу й бруду не знайдеш, а тут така краса... Зате Клара вже запланувала візит до тутешнього повітового управителя сьогодні перед полуднем, каже, що це буде «цілком доцільний вияв поваги з боку такої заможної й шанованої родини як наша».

– Але, наскільки я розумію, – втрутилась Софія Павлівна, – родина Рей не надто «ваша».

Новоспечена графиня спохмурніла. На мить обличчя її здалося стомленим, посірілим. Мимохідь кинута фраза молодої дружини відставного поліціанта Тиміша Уласовича Нрієвського Софії занурила Анну фон Рей у хвилинну задуму.

– Зрештою, мабуть, ви маєте слушність, Софієчко. Я ще не до кінця усвідомила себе в ролі справжнісінької графині.

– Попереду ціле життя! – підбадьорила Устина Марківна, доїдаючи вже третю пампушку. – Безхмарне життя!

– Так-так, – Анна мала злегка розгублений вигляд. Неуважним поглядом окинула напівпорожній зал ресторану. – ...Як дивно. Повертаючись в колишні місця й бачачи старі, здавалося б, давно забуті обличчя, виникає таке нав’язливе враження, ніби ти весь час так і залишалася тут, наче ніколи не була деінде й нічого не змінилося...

– Бачу, Анно, ви геть невеселі. Утім, це можна легко виправити. – Софія Павлівна стишила голос, по-змовницьки підморгнула й мовила далі. – Сподіваюся погодитесь проміняти візит до повітового управителя, бо нуднішої людини, аніж він, мабуть, не знайдете в усій окрузі, на прогулянку містом у веселій компанії двох пань?

– О, це було б чудово! – вигукнула Анна. Але почувши несхвальні кахикання ще заспаних гостей із сусідніх столиків, принишкла. – Моя свекруха просто лютуватиме, проте то нічого... не вперше. Я їй зовсім не подобаюсь, хоча це взаємне. Інколи мені здається, що одного прекрасного для неї дня вона мене просто вб’є... Дайте мені кілька хвилин. Мушу збігати до себе в номер, на другий поверх, взяти сумочку й капелюшок.

Анна фон Рей зникла в дверях, що вели до сходів на горішні поверхи.

– А тут сьогодні не так уже й людно, – зітхнула. Устина Марківна відверто нудьгувала й аби хоч трохи себе розважити почала уважно розглядати людей обабіч. – О, глянь, Софіє, ця, із Олександрівської теж тут. Знайшла собі завидного красеня-чоловіка, а той розтринькав усі асигнації, що їх її батечко цілий вік заробляв... Ну ти поглянь, – увага жінки перескочила на іншу гостю ресторану, – я вас прошу, хіба ж не видно, що ті камені в перснях геть не діаманти, якась би дружина молочника можливо й не відрізнила б від справжніх. До речі, наш молочник чотири дні тому оженився, кажуть миловидненьку знайшов, ще не бачила... А того «екземпляра» з вусиками я вже десь виділа, але ніяк не можу пригадати де саме й при якій нагоді... – З таці зникла ще одна пампушка, а Устина Марківна, натомість, перервала свої роздуми, поки жувала. – ...Хм, звичайний собі капітан, армієць невисокої культури, невеликої свідомості...

– Вдівець. – Прошипіла під вухо подрузі Софія Павлівна.

– Що? Чого це він удівець? – Здивувалася Устя Марківна.

– Це ж Олексій Кофф. – Софія примружила очі, фокусуючи погляд на середніх літ чоловікові, статному, з військовою виправкою. Їй доводилось пильно вглядатися у злегка розмиті обриси присутніх, бо ще з дитинства слабувала зором, утім вранці не любила вдягати пенсне. – Він жив тут зі своєю дружиною років три-чотири тому.

– А-а-а. Пригадала. – Обличчя Устини прояснилося. – Та нещасна, здається померла від якоїсь шлункової хвороби... чи впала зі сходів? Не згадаю вже.

– Мені пам’ятається, що вона, нібито, померла на якомусь далекому курорті від укусу отруйної комахи... А ті діаманти в красуні, таки, мабуть справжні, глянь як сяють...

  

– Це все створено в ім’я кохання? – Запитала Анна, сидячи на лавці під скульптурою Купідона.

– Парк? – Софія Павлівна окинула оком галявину. Неподалік чулося як водоспадом струменить-ллється вода з урвища. – Мабуть, що так.

– От кільки кохання вмерло, – додала свого Устина Марківна, – а ця краса залишилась. Зараз ще трохи прохолодно, та й дерева не розпустилися. От за місяць-два тут і справді буде красиво.

– А я люблю ранню весну. Це тільки початок. Це як недокрів’я. Усе таке тендітне, крихке, повітряне, легкозламне.

– Й брудне, – не втрималася Устина.

– І я, все ж, певна... – Анна фон Рей ніби не чула й не бачила нікого довкола. Думки її захеканими словами лилися повітрям, розчиняючись у безвісті. – ...що це кохання витворило таку красу. Таке сильне почуття здатне затьмарити все інше. Мені так соромно. Розумієте. – Вона на мить затримала збентежено-зляканий погляд на двох жінках, що сиділи біля неї, а потім закрила обличчя долонями. – Важко. Нестерпно важко! Але я мушу прийняти рішення...

Зависла пауза. Чулися лише тихі схлипування Анни й шум водоспаду. Софія й Устина заціпеніли в очікуванні. Не насмілювались навіть ворухнутися, боячись сполохати розпачливі думки графині фон Рей.  

– Вона ж ненавидить мене! – Голос Анни лунав здушено, ніби безнадійно виривався темними, забороненими, давно схованими звуками з далеких лабіринтів її свідомості. – Тільки тішитиметься із мого становища... Але можливо, я зможу його переконати. Запевнити, що так треба... казав, що кохає мене, а в ім’я кохання можна творити великі речі! Страшні речі, хоча від того вони не стають менш величними.

Жінка різко підвелася й, майже біжучи, рушила звивистою алеєю до воріт.

– Що це з нею? Може наздогнати? – Сказала Устина Марківна, стурбовано дивлячись услід тендітній, майже прозорій, постаті, що то з’являлася, то зникала між дерев, котрі своїми зморшкувато-пощербленими пальцями-гілками огортали бруковану стежину.

– Мабуть не варто. – Софія Павлівна красномовним жестом розправила неіснуючу складку на сукні. – Думаю, їй слід добряче над чимось подумати. Я так переживаю за бідолаху. Головне, аби не сталося чого лихого.

Десь із верхніх пагорбів подуло пронизливим морозним вітром, холодом відносячи у невідомість перше тепло ще кволої весни.  

  

Потяг велетенською ящіркою, незадоволено бурмочучи-пихкаючи, рушив з місця. Дорога його продовжувалась. Металевий звір залишив опісля себе лише одного нещодавнього пасажира, що самотньою постаттю стояв на пероні. Чоловік, високого зросту, дещо худорлявої статури, тримаючи в руці саквояж, умиротворено дивився на захід сонця, краєчком бокового зору проводжаючи «залізного плазуна». Тепер він, як ніколи, був певен, що робить усе правильно. Дорогою було вдосталь часу аби подумати про наслідки, зважити... й відважитись. Рішення прийнято. Жереб його долі напророкував зміни. І він не опиратиметься.

Сонце вже майже зайшло за обрій, забираючи за собою слідом посірілий день.

  

Світлані було важко... Уже кілька днів доводиться звикатись із купою нових обов’язків. Мусить прокидатись удосвіта, поратися на кухні й біля дому, йти на ферму й повертатися назад, рознести необхідне сусідам, попрати, нагодувати, підмести, вимити, зашити... і, звичайно ж, не забути, що тепер вона дружина найкращого в місті молочника. Жінці подобався цей новий статус. Про їхнє одруження ще й досі говорили сусіди, ніхто ж бо не очікував, що завидний молочар ожениться на нездешній «сірій мишці», про яку нічого не відомо.

Повинна занести останнє вранішньомолочне замовлення у дім старої купчихи Сорокиної, котра жила за ринковою площею позаду колишнього Василіанського монастиря, що вже рік як слугував школою для хлопчиків. Навпроти скверик, оповитий туманом, ще спав після нічного забуття, ховаючи за своїми гостро-гілчастими деревами розкішну будівлю готелю «Лондон».

4

Світлана, опершись на старий монастирський мур, заплющила очі аби солодко, стомлено позіхнути. Якраз тієї миті вона почула дивний звук, що змусив її стрепенутися. Уже через секунду тиша вирівняла ранковий простір, немов плесо води, в яке розбишаки кинули камінець. Жінка роззирнулася довкола – нікого. Проте нав’язливе відчуття цікавості не давало спокою й дружина молочника ступила кілька невпевнених кроків у гущавину живоплоту, що безлистою стіною відділяв сквер від дороги. З іншої сторони, біля невеличкого возика з сіном, що зазвичай залишали на вечір праворуч від воріт стайні, для коней, була жінка. Нічна сорочка світлою плямою зяяла на темній бруківці. Жінка була мертвою. Краплини крові розгубленими намистинками розкотилися шовковою тканиною. Обм’якле тіло розпростерлось у незвичній, неприродній позі. Затуманені очі з якоюсь наївно-дитячою цікавістю дивилися в нікуди.

Почувся лункий звук розбитого глечика. Тепер дружина молочника точно знала, що купчиха Сорокина в цей ранок не дочекається свого замовленого молока.

  

Надто раннє пробуд­ження господині відверто збентежило Ольгу. Покоївка цілий ранок думала про те, що таке незвичне могло статися за її недовгої відсутності, що Софія Павлівна Нрієвська знех­тувала кількома годинами сну й, натомість, метушилася у вітальні.

Софія не могла спати. Усю ніч їй допікало дивне, ледь вловиме відчуття тривоги й неспокою. У спогадах раз по раз виникав образ заплаканої Анни фон Рей – цей приречений погляд, ніби складений із клаптиків-уламків тисяч інших масок-облич, лице сповнене болю й водночас фатальної смиренності.

«Щось має статися, – подумки констатувала жінка, надягаючи нові срібні сережки з каменями бірюзи, – ...мені її так шкода. Але чому?»

– Її... знайшли... – ледь чи не задихаючись вичавлювала з себе уривчасті слова Устина Марківна, що ураганом влетіла до вітальні подруги. – ...вона там... мертвою лежала, розумієш. Цього ніхто й не очікував... але ж вона там...

– Невже? Ох, нещасна!

– Так.

– Бідолашна Анна. Мені її так шкода... – мовила Софія, помалу сповзаючи в крісло.

– О, Анну звичайно ж шкода, проте я, на її місці, не була б надто убита горем, дізнавшись про смерть своєї свекрухи. – Хмикнула Устина Марківна.

– Що?

– Кажу ж – не впевнена, що Анну надто засмутила смерть Клари фон Рей...

  

Двокінна ресорна бричка, майстерно скерована досвідченим візником, пронісшись Двірцевою вулицею, зупинилася біля ошатного будинку. Чоловік у військовій формі рушив до вхідних дверей. Його швидкі, впевнені кроки свідчили про цілковиту переконаність у своїй правоті (мабуть, навіть у тих випадках, коли це було геть не так). Злегка бліде, скупе на емоції обличчя, нині виражало твердість намірів і вдавану владність над усім, що поруч.

Однак, щойно молодик переступив поріг дому, серйозність його зникла. Він невпевнено, присоромлено переминався з ноги на ногу, стоячи посеред просторої вітальні. Обличчя його вкрив легкий рум’янець зніченості. Й що примітно, такі от зміни траплялися з Максимом Олеговичем Світовим, а саме так величали поліціанта, кожен раз як він опинявся в господі свого рідного дядечка Тиміша Уласовича Нрієвського та його дружини Софії Павлівни. А остання, тобто Софія, особливо сплутувала його чуття – квітуча молодість і холодна владність, проникливий погляд блакитних очей, схований за скельцями-місяцями пенсне, і часто печальна задума – ця жінка змушувала серце битися скоріше й шукати для невпевненого Максимового погляду прихистку десь у підлозі, аби не дивитися зачарованими очима на пані.

– О, як добре, що ви, Максимчику, тут... – Софія Павлівна вже встигла змінити звичне хатнє вбрання на офіційний візитовий стрій, завбачливо не забувши заколоти в волосся невеличку шовково-чорну траурну лілею.

– Я власне, пані, до дядька Тиміша в нагальній справі. – Поліціант Світовий кахикнув, намагаючись зберігати офіційний тон у своєму голосі.

– Так, вірю справа дійсно нагальна... Але Тиміша немає, поїхав з міста.

– Ох. Як прикро. – Не приховував свого розпачу Максим Олегович.

– А чи не стосується бува ця нагальність однієї з постоятельниць готелю «Лондон», що там керує пан Рязкін?  

         На мить молодий чоловік розгубився, збентежено й водночас зачудовано витріщившись на співбесідницю.

– Бачу, від вас нічого не приховаєш. Маєте цілковиту рацію.

– От і добре. – Голос Софії набув офіційності, утім в очах не вдалося приховати дитячої допитливості й бажання усе розвідати. – Хочу знати більше. Дорогою ви, Максимчику, мені усе розкажете.

– Дорогою?

– Ну звичайно ж! Ви прямуєте на місце трагедії, а я мушу втішити нещасну Анну фон Рей. Сподівалась, що підвезете мене.

Жінка рушила повз поліціанта, прямуючи до передпокою.

– Найпевніше, що це було самогубство, – мовив Максим Олегович, допомагаючи Софії сісти в бричку. – Жінка, Клариса фон Рей, цілком могла вистрибнути з вікна свого номеру, котрий розміщується на третьому поверсі. Першою тіло помітила Світлана Кружільна – дружина молочника. Воно лежало біля невеличкого возика з їжею для коней. Бідолаха просто скрутила шию. Тут, якщо дозволите так висловитися, їй пощастило...

– Чому? З чого б це? Смерть, та ще й пощастило?

– Смерть – звична, хоч і не надто приємна річ, тут уже нічого не поробиш... Далеко не завжди, падаючи навіть з третього поверху, одразу собі прощаєшся з життям... тут уже як упадеш. Іноді можна добряче скалічитись, руки-ноги поламати, а проте зостатись при житті. Отож, мабуть, стара була везучою у намірі згубити себе.

– Хороше було б іще довідатись із чого б це витворився той от намір скоїти собі таке...

  

Сильвестр Азикович Рязкін демонстративно пихтів невдоволеністю, від чого лице його побагровіло й нагадувало велетенський (пардон) нічний горщик, що ось-ось вибухне потоком словесних нечистот. У його готелі, найкращому в усьому Уманському повіті, сталася така нечуваність! І чого це тій божевільній старій заманулося вистрибнути саме з вікна цього готелю? Чому це не трапилось у заїжджому дворі Клярусів, чи у «Франції», або в «Європейському» готелі, котрі були найбільшими конкурентами «Лондона»? Але найгірше, на думку Сильвестра Азиковича, було те, що тепер скрізь і всюди шастала поліція, лякаючи постояльців. Ось і тепер мусить виділити одну з кімнат для цих нишпорок закону, які понад усе прагнуть відзначитись перед начальством, шукаючи злочину там, де його й бути не може.

  

– Ви, здається, хотіли провідати молоду графиню, – Максим Олегович стурбовано дивився на дії дружини свого дядька, що ходила попід вікнами готелю, ступаючи то назад, то вперед, оглядаючи все довкола.

– Та ні-ні, не турбуйтеся! – Заклопотано відповіла жінка. – Ще встигну, бідолаха нікуди не дінеться. Ви краще розкажіть мені деталі, як тут усе було.

– Тіло лежало на бруківці, якраз під вікном Клари фон Рей. Вікно крайнє ліворуч, горішнє.

– Біля візка, так? – з цікавістю мовила Софія.

– Правильно. Поруч.

– Скільки виходів має будівля?

– Здається, чотири – центральний, два бічних і один з кухні.

– Нещасну знайшли близько п’ятої-п’ятої тридцять ранку. Смерть настала не пізніше ніж за пів години до того... Нам краще пройти всередину, бо тут вітряно і...

– Так, я теж хочу почути, що скажуть можливі свідки.

– Що? – Максим Олегович на мить затримав віддих, від чого його обличчя зблідло ще дужче.

– Тільки не кажіть мені, – зневажливо кинула Софія, – що не збираєтесь цього робити. Смерть такої поважної особи не мусить залишати після себе хоч якихось загадок чи запитань. Вона ще вчора обідала в повітового управителя, а вже сьогодні вранці знайдена під вікном свого готельного номеру зі скрученими в’язами. Хіба ж це й не загадка?! – Жінка грайливо підморгнула поліціанту й зникла в дверях, заходячи до просторого холу.

  

– Так, усе правильно. – Світлана Кружільна сиділа навпроти двох поліцейських із місцевої охранки, краєм бокового зору поглядаючи на молоду жінку у виплетеному лозою кріслі трохи віддалік. Один із поліціантів старанно записував Світланині свідчення, а інший невідривно дивився прямісінько на неї, ставлячи все нові й нові запитання.

– Я почула якийсь звук.

– Звук?

– Так, але вже за мить усе стихло. Тоді я пройшла крізь хащі живоплоту й побачила її... Спершу не знала, що робити. Поблизу нікого. Вагалася. Потім вирішила бігти до відділку.

– А чому ви не пішли до готелю? Це було б простіше.

– Я того... не знаю. Ну, спершу не зрозуміла, що бідолашна вистрибнула з вікна, таке навіть на думку не спало.

– Просто тіло. – втрутилась Софія. – Мертва жінка, що лежить посеред пішохідної вулиці. Й усе. Біля візка. Невідомо звідкіля взялась. Можливо вона й не з готелю.

– Так! – з явною полегкістю видихнула дружина молочника. – Коли споглядаєш таке, то геть не думаєш про деталі. Уся увага тільки на тому, що бачиш. І бачила я тоді покійницю. А ще був страх, мені справді тоді стало лячно. Добре, хоч удруге не довелося дивитися на те жахіття.

– У цьому й годі сумніватися. – Співчутливо мовила Софія, остаточно перебираючи ініціативу в свої руки. – Ви ж, мабуть, пані Світлано, кожного ранку ходите тією дорогою? Чи не помітили чогось особливого? Що могло б збентежити чи здивувати?

– Ходжу! І не тільки вранці. Утім, можу з певністю сказати, що все було як завжди.

  

– Звичайно ж, це справжня трагедія для нас. – печально підсумував Ерік фон Рей, сидячи поряд зі своєю дружиною, там де ще кілька хвилин тому була пані Світлана. – Це стало приголомшливою несподіванкою. Варто було мені прибути до міста сьогоднішнім вранішнім потягом, як одразу ж такі жахливі новини. Не можу повірити, що матінка відважилась на це.

– Ми, – ледь чутно, захриплим голосом озвалася Анна, тримаючись за руку чоловіка, – ніколи б не могли подумати, що Клариса може скоїти таке.

– А що могло бути причиною? – Максим Олегович Світовий продовжував ставити запитання.

– Якби ж знати. – зітхнув Ерік.

– Нам геть нічого не відомо. – додала Анна. – Але є обставина, про яку я мушу повідомити.

На долю секунди в кімнаті запала тиша.

– Справа в тому, що я ніде не можу знайти одну досить дорогоцінну річ, котра належить... тобто належала моїй свекрусі.

– А це вже цікаво. – Озвалась Софія Нрієвська, але одразу ж замовкала, вловивши на собі докірливий погляд поліціанта Світового.

– Зникло діамантове кольє. Таких речей у Клари було чимало, але утім цінність їх аж ніяк не маленька. А ще три персні.

– Наскільки зниклі прикраси недешеві? – поцікавився Максим Олегович.

– Точно не згадаю, – зволікала Анна, – каблучки не надто дорогі. Але кольє, здається близько двадцяти трьох тисяч асигнаціями ця річ таки вартує.

– Сума відверто кажучи не мала, утім давайте поки-що відкладемо це питання. – Наполіг служивий охранки. – Скажіть-но, пані фон Рей, коли востаннє вам довелося бачити свекруху живою?

– Не повірите, – криво всміхнулася Анна, – це було навіть не вчора. Позавчора, за вечерею востаннє я її бачила. А от вчора ні. Снідала без неї, потім вирішила прогулятися містом, – Анна мимохідь глянула на Софію. – Потім, відчувши втому, повернулася до готелю і прилягла відпочити, а прокинулася лише сьогодні вранці. – Голос її лунав здавлено, ніби намагаючись сховати всередині ледь чутні істеричні нотки. – Перепрошую, але здається я недобре себе почуваю. – Анна з ніжною поблажливістю глянула на чоловіка. – Мушу піти відпочити.

– Я проведу вас! – Зіскочила з місця Софія, беручи попід руку Анну фон Рей. – Допоможу дійти, – докинула вона, розминаючись у дверях із молодиком у поліцейській формі, миловидне обличчя якого псували невдатні бакенбарди.

  

У коридорі нікого не було. Слабке денне світло блідим

серпанком просочувалося крізь досить щільно припасовані цупкі штори. Софія виконала свою

нескладну місію, вклавши в ліжко Анну, що, здавалося, опинилася за крок до нервового зриву. Даремно лише сподівалася випитати щось цікаве — бідолаха, діставшись постелі, одразу ж заснула, поринувши в тривожні марення.

Натомість Софія Павлівна вирішила самотужки обстежити кімнату Клари, що була якраз над нею, поверхом вище. Двері, на щастя, виявилися не замкненими, та це й не дивно, бо одразу, увійшовши, жінка наштовхнулася на покоївку — низькорослу молодицю з кирпатим носом і обличчям, рясно вкритим ластовинням. Волосся рудими пасмами недбало визирало з-під білого мереживного капелюшка-чепчика.

— Ох, як ви мене налякали! — претензійно вигукнула прислужниця готелю, злякано вирячившись на непрохану гостю.

— А мені здалося, що це ви мене сполохали.

— Та нічого. З вами все добре? Бо зі мною все гаразд. — Руда дівчина, здається, опанувала себе, дихання її вирівнялось. — І що це зі мною коїться останнім часом. Вчора майже так само налякалася, налетівши на ту пані з шостого номера, Анну.

— Вона була тут? Коли, не пригадаєте?

— Пригадаю, — уїдливо сказала покоївка, — пізно ввечері... Хоча ні, стривайте, що ж я верзу. — Дівчина потерла лоба, ніби сама собі допомагаючи щось згадати. — Точно не ввечері, а вночі, можливо, навіть під ранок. Але це було не зовсім тут, а біля сходів. Я якраз спускалася від себе, з горішнього поверху, хоча всі думають, що цей третій останній, проте є ще один, який ми називаємо «поверх три з половиною», фактично це горище, котре облаштували для проживання обслуги. Так от, — перевила дух. — Я спокійнісінько спускалася сходами й чомусь геть сторопіла, — побачивши ту молоду графиню. Спершу й не второпала чому так, але вже потім до мене дійшло — вона йшла, звідки не могла йти. Розумієте?

— Не зовсім. Могли б ми...

— Ні-ні-ні! Мушу бігти. Безліч справ.

Покоївка прошмигнула крізь прочинені двері й підтюпцем рушила коридором.

5

  

За молодим поліціантом із бакенбардами зачинилися двері.

Обличчя Максима Олеговича прикрашала красномовна задоволена посмішка. Він багатозначно прокашлявся, готовий продовжити розмову в новому руслі.

— Отож, пане Ерік! Чи не могли б ви нагадати нам, яким саме потягом прибули в місто, а то я, здається, прослухав.

Граф демонстративно відкинувся на спинку стільця.

— Повторю вкотре: вранішнім, восьмигодинним.

— Ага, зрозуміло. А як поставитесь до того, якщо я насмілюсь припустити, що ви, шановний фон Рей, — пауза, — не могли приїхати до Умані ранковим рейсом.

— І з чого б це не міг? — Скорботна печаль з його обличчя на мить десь зникла, ніби необачно стертий, зіпсований грим провінційного актора, поступившись місцем тривозі й побоюванню.

— Звичайно ж не могли! — вдавано підбадьорливо мовив Максим Олегович. — Бо зробили ви це вчорашнім вечірнім, п’ятигодинним потягом.

Ерік фон Рей протяжно видихнув, неначе випускаючи з себе залишки впевненості.

— Добре... — почав він. — Я вам дещо скажу, але одразу ж висуваю умову — цього не повинна знати моя дружина.

— Гадаю, що в даній ситуації не вам вирішувати, що й кому ми повинні чи не повинні розповідати, — прошепотів Світовий.

— Я дійсно прибув іще вчора... Є одна жінка. Ми знайомі вже досить давно... І мені здається, що я її кохаю... а, можливо, й ні... Був я в заїжджому дворі Клярусів, що на Київській, це все, що вам слід знати!

  

— І знаєте, що, — в голосі Софії чулись нотки виклику оточуючим, чи, можливо, й самій собі, — я геть не вірю! Чуєте, не вірю, що стара Клариса наклала на себе руки! Це вбивство, й зникле кольє з каблучками тому підтвердження.

— Як же, по вашому, все скоїлося? — Максим Олегович походжав кімнатою, потираючи долоні. — Хто? Навіщо? Як? Й урешті, коли?

— Я думала ви мені це скажете. Хоча раджу для певності допитати тутешню покоївку, вона могла щось бачити.

— А як вам такий перебіг подій, — вперше за весь час озвався молодий служивий, що записував свідчення. — Вони заможна родина, але грішми вільно розпоряджається лише мати. Син хоче більше, а вона забороняє. Він приїздить, прокрадається в готель, скручує набридливій старій шию й викидає нещасну крізь вікно.

— Через гроші? — підсумував Світовий. — Важкувато віриться, але чом би й ні.

— Або через кохання. — задумалась Софія. — Це ще більш натягнуто, утім... Анна почувається в новій родині, як у клітці. Чоловік її кохає, але новоспечена родичка просто жахіття. Вона неквапливо починає тиснути на чоловіка, запевняти, що без набридливої Клари їм буде краще... Сюди ж можна прив’язати й гроші... І Ерік, до нестями закохавшись у Анну, ладен на все заради її спокою. А інша жінка, про яку ви говорили, це лишень остання спроба втекти від важкого рішення... або, що простіше, побрехенька, щоб пояснити свій завчасний приїзд до міста. Вони щасливі й при грошах! Ось так. Утім, — насупилась Софія Павлівна, — на їхньому місці, я би більше уваги приділила мотивації до псевдосамогубства.

— Ваша фантазія, тітонько Софіє, сьогодні б’є через край.

— Принаймні я намагаюся допомогти. — Присоромлено мовила пані Нрієвська. — А у вас часом не знайдеться книги постояльців?

— Знайдеться. Але навіщо?

— Хочу дещо перевірити... Вона щось казала... Весна як недокрів’я... Чи то було перед цим... Не зважайте на мене. Цілий день верзу якісь дурниці. Сама іноді дивуюсь цій нісенітниці.

  

— Після повернення, Ольго, ти стала геть неуважною. Знову пересолила страву... — зітхнула Софія Павлівна, недбало відсуваючи тарілку.

— Та ні, що ви, пані. — винувато мовила покоївка. — Зі мною все добре й зі стравою теж. Усе за рецептом, усе як завжди...

— Тихо! — викрикнула жінка. — Ну звичайно ж! Яка я дурна. Дружина молочника сказала, мовляв, не звертала уваги ні на що, окрім тіла. Але вона думала про деталі, вона бачила деталі, утім не зрозуміла... бо все було, як завжди.

  

— Що ж, дорогенька моя, —

зітхнула Софія Павлівна, співчутливо поглянувши на співрозмовницю. — Поліція вже зовсім скоро буде тут. І припускаю, ви прекрасно уявляєте, що їхні дії будуть набагато жорсткішими... радикальнішими, аніж мої. Ви згодні?

— Але чого вам від мене

потрібно? Я не розумію. — Холодно мовила Анна фон Рей. Частину її запечалено-траурного обличчя приховувала чорна вуаль.

— О-о-о, — протягнула жінка, безтурботно всміхаючись. — Нині мені потрібна хоча б ваша допомога, аби з’ясувати деякі мало зрозумілі деталі того, що сталося... — М’якість і поблажливість змінилися байдужою суворістю, що лунко лилась у голосі Софії. — Він не встиг утекти. Його вчасно спіймали й уже допитують у відділку. Але я дуже сумніваюсь, що цей тип благородно забуде згадати ваше ім’я у протоколі, ба навпаки, він розповість про вас усе, з тим брудом і деталями, на які здатен кожен, хто опинився за крок до прірви.

— Але Ерік не скаже про мене нічого поганого. — виклично промовила Анна, зриваючи вуаль.

— Мені, якщо чесно, геть усе одно, що скаже Ерік фон Рей... зараз я говорю про Олексія Коффа, вашого давнього коханця!

Можливо, якби Анна фон Рей надумала скинути свою траурну вуаль на хвилину пізніше, та чорна мереживна сіточка приховала б її очі, наповнені слізьми і погляд — приречено-печальний.

— Це почалося трохи більше трьох років тому, — почала Анна. — Я жила деякий час у цьому місті, а він приїхав на відпочинок з дружиною. Усе тривало кілька днів... нічого особливого. Незабаром вони поїхали звідси, та й я подалась деінде шукати кращої долі. Більше ми не бачились...

— До недавнього часу, — перехопила оповідь Софія. — Ваш погляд у зал того ранку й дивні слова про знайомих людей явно не адресувалися нам з Устиною, отже, мусив бути хтось іще... Від самого початку мене не полишало відчуття тривоги за вас, Анно, але ніяк не могла збагнути чому, отож весь час доводилось пильнувати. Гадаю, ви не розраховували побачитися тут із Олексієм. Нова зустріч спершу справила хороше враження, чи не так?

— Він був такий приємний у спілкуванні...

— Що навіть забув повідомити про смерть своєї чергової дружини, яку поховав, як виявляється, два тижні тому, утім зараз не про те... Думаю, що Олексій почав, як і колись, загравати до вас, але цього разу отримав відкоша. Спершу вирішив діяти лестощами, проте не допомогло, і...

— Він сказав, що розповість про наші стосунки Еріку й той розлучиться зі мною, залишивши без копійчини.

— Вимагав грошей? — запитала Софія.

— Так, але я не маю змоги розпоряджатися великими сумами коштів, лише дрібні витрати й ті весь час контролювала Клара.

— Тоді в кишені його жилету опинилося три персні...

— Так, я поцупила їх у Клариси. Вона б усе одно не помітила.

— Спершу так і було.

— Про що ви, я досі чогось не розумію. — збентежилась Анна.

— Ми нарешті розібралися з початковими деталями. Саме час перейти до найцікавішого. Ваш залицяльник — пан Кофф, ласий до легких грошей і має оригінальну звичку часто змінювати дружин, котрі весь час гинуть за дивних обставин. От чому ми з Устиною спершу навіть не змогли згадати, як померла його жінка, бо, як виявилось, говорили про різних жінок. Але важливо те, що «давня пристрасть» у нього спалахнула не лише до вас, а й до Клари... Так-так, свого часу цей відставний служивий припав до смаку й вашій покійній свекрусі, а але і їхня інтрижка закінчилась тоді нічим. Олексій аж ніяк не мав наміру втрачати зиск від жодної з новоспечених родичок, тому з вами діяв шантажем, а з пристарілою пані — красивими словами й обіцянками. І все було б чудесно. Але того фатального для Клариси фон Рей ранку вона без попередження вирішила навідатися в номер до свого коханця й на туалетному столику знайшла ті три персні... Якраз у той час ви, сподіваючись, що стара міцно спить, вирішили дістати чергову «іграшку» для вашого шантажиста, але цього разу більш вартісну. Я не помилилася?.. Й тільки зраділи, що жінки в номері не виявилось...

— Я тоді подумала, що вона або в ванній, або зголодніла, таке траплялося доволі часто, й пішла шукати тутешню прислугу.

— Не гаючи часу, взяли кольє й вирішили одразу ж віднести Олексію, номер котрого (я перевірила в гостьовій книзі) був, як і Кларисин, на третьому поверсі, тільки в іншому кінці коридору. Але й там було порожньо. Утім, повертаючись до себе, ви наштовхнулися на покоївку. Мушу визнати, попри жахливі манери, вона дівчина не дурна й одразу завбачила, що щось не так — йшли ви з правого крила, хоча свекруха, яку могли навідувати, мешкала в лівому — отже, були там де не мали бути. Якби ви, Анно, того ранку в номері Олексія визирнули з його балкону, то побачили б унизу тіло Клари фон Рей... але ви цього не зробили.

— Що ви таке верзете? — уста Анни тремтіли, а руки нервово зминали серветку.

— Як я вже казала, прийшовши в номер до Олексія, стара помітила свої прикраси. Можливо, вона й не зрозуміла всього, але він, навчений досвідом, діяв миттєво — скрутив шию й викинув тіло у вік­но, аби не тягти через коридор. Ви не застали Олексія в номері, бо тієї миті він поспішав через бічні двері вниз на вулицю. Уся справа не зайняла більше п’яти хвилин: вибігти й перетягнути тіло під її вікно, повернутися крізь лівий бічний вхід й прочинити балкон у Кларисиній кімнаті поки ніхто не бачить. От тільки з візком довелося важкувато — падаючи, нещасна вдарилась об нього й на візку зосталися плями крові, тому переволік і його. Але дехто таки бачив, точніше, чув. Дружина молочника проходила повз якраз тієї миті, коли Олексій Кофф скинув тіло Клари. Світлана Кружільна із цілковитою певністю заявляла, що єдиною зайвою деталлю на вулиці було тіло, решта — як завжди. Я весь час запитувала про зміни, але дружина молочника відповідала, що ніяких змін не було, але ж усі ми звикли, що візок із харчем для коней біля готелю «Лондон» стоїть завжди праворуч, біля воріт у стайні, а не під Клариними вікнами. Спершу гадалось, що Світлана просто була неуважною, зляканою, розгубленою, хоча потім мені спало на думку дещо інше. А що як тіло перемістили й візок разом з ним, тоді виходить, що стара випала геть не з того вікна, з якого мала б, отже, це не могло бути самогубство, в яке я не вірила із самого початку. Дружина молочника застала тіло в, як то кажуть, початковому стані, коли його ще не встигли перенести.

— Думаю, — недовірливо мовила Анна, — ця розповідь більше схожа на суцільну нісенітницю.

— Можливо... з мене завжди була кепська оповідачка історій. У відділку мені теж не повірили, допоки Кофф не зізнався в усьому...

— Невже?

— Так... от тільки, — Софія Павлівна глибоко вдихнула, спеціально роблячи паузу. — Моя історія для них мала трішечки інакший зміст. — Жінка нахилилася ближче. — Сподіваюся, дорогенька, те кольє ще у вас?

— Так... я не встигла...

— Не треба виправдань. Поліція, з моєї скромної ініціативи, думає, що Кофф устиг його сховати, але не зізнається в цьому, розраховуючи вибратися сухим... Я гадаю, що ті двадцять з лишком тисяч, котрі можна одержати за прикрасу, стануть непоганою підтримкою для молодої самотньої жінки, Анно.

— Самотньої? — невпевнено перепитала графиня.

— Думаю, вам слід серйозно поговорити з чоловіком... Усі ми скоюємо помилки. Я вже казала, що тривожуся за вас...

— Еге ж, — Анна швидким жестом стерла зі щоки останню сльозу.

— Відкрийте, дорогенька, своє серце для світу й туди обов’язково втрапить щастя... Можливо, іще кави?

Березень-квітень 2015 року

© Дмитро Безверхній.