І задушевна пісня у політ здійметься

На крилах радості від серця і до серця.

Це рядки одного із віршів нової поетичної збірки уманчанки Ніни Михайлової. Взяв їх мовби епіграфом до статті, бо хочеться, аби справдили­ся ці слова про нашу мову, бо віриться, що і ми — сьогод­нішні, і наші онуки-правнуки будуватимуть-захищатимуть Україну українською мовою.

Пані поетеса добре зро­била, що зібрала під одні­єю обкладинкою заримова­ні думки, почуття, бажання, чекання, надії, віру в те, що як нині

На слово музика лягає,

Із ним сплітається, летить.

Склад кожен гама огортає

Й чарівна пісня всіх п'янить.,

так і в усі майбутні часи наша мова буде нашою мо­вою, нашою піснею, нашою силою. Ці думки-ідеї чітко пронизують кожний вірш, а відвертість оприлюднення почуттів, ідей у пані Михайлової спокійна і впевнена, бо ж заснована тисячоліттями мовлення наших предків на цій землі — як у буденному спілкуванні, так і в романи-тизовано-пісенному. А тому й звучать рядки, мов співа­ються:

Вірш так легко пишеться,

В душах світлом лишиться.

Думка плавно, плавно в'ється,

Мов дзвінким струмочком ллється.

І надзвичайно гірко пого­джуватися з поетесою, лиш прочитавши заголовок вірша «Двомовна Україна». Таки справді з екрана телевізора, з газетних кіосків, з вуст ба­гатьох міських жителів зву­чить російська мова. Але це вони думають, що то росій­ська, мої бабуся казали, що то «городська». Страшний суржик, що псує й ображає обидві мови — і українську, і російську, про що з гіркотою пише пані Ніна: Звучать слова чужинські всюди,

Ідеї гарні звук руйнує.

Не розуміють слова люди,

Та це нікого не хвилює.

Звичайно, і мовна не­зграбність політиків, і мов­леннєва байдужість журналістів-дикторів-ведучих засобів масової інформа­ції вносять у межилюддя оті мовні помилки, які не просто псують українську мову, а ще й принижують і її, і укра­їнців. Відтак і з'являються у поетеси рядки болю-віри:

Слова лягають на папір —

Сумні, веселі, надтужливі.

Куди спрямують ясний зір?

Чи пропечуть? Це так важливо...

І недарма вона, може й ненароком (а тому й влуч­но!), проте сильно і вперто приєднує до нашого неспо­кійного сьогодення Шевчен­ка:

Він знав. Він вірив: таки буде Свобода, воля на Вкраїні. І про кайдани край забуде, Й не будуть люди на колінах.

В нас нині те, що Він прочитав

І незалежність, й воля. Ніби...

Та знову брат чи кат так хоче Загнати нас під свої німби.

Отож, перечитавши пое­тичну збірку Ніни Михайло­вої «Вічність рідного слова»,

висновується впевненість у невмирущості нашої мови, а відтак і нашої України, бо мова — то сила, а сила в усі часи забезпечувала буття народу, його яскраву окре-мішність на планеті.

Відтак, зичу пані поете­сі творчої наснаги і читачів, а ще — безсоння, адже вона сама зізнається, що

Найкращі вірші пишуться вночі,

Коли усе навкруг відпочиває,

І полум'я сполохане свічі

Тремтливі тіні по стіні гойдає.

Хай Вам гарно ведеться у цім світі, а відтак і пишеться. Поезія такого громадянсько­го звучання завжди читаєть­ся, бо — потрібна.

П. ПОЛІЩУК, член Національної Спілки письменників України.