І задушевна пісня у політ здійметься
На крилах радості від серця і до серця.
Це рядки одного із віршів нової поетичної збірки уманчанки Ніни Михайлової. Взяв їх мовби епіграфом до статті, бо хочеться, аби справдилися ці слова про нашу мову, бо віриться, що і ми — сьогоднішні, і наші онуки-правнуки будуватимуть-захищатимуть Україну українською мовою.
Пані поетеса добре зробила, що зібрала під однією обкладинкою заримовані думки, почуття, бажання, чекання, надії, віру в те, що як нині
На слово музика лягає,
Із ним сплітається, летить.
Склад кожен гама огортає
Й чарівна пісня всіх п'янить.,
так і в усі майбутні часи наша мова буде нашою мовою, нашою піснею, нашою силою. Ці думки-ідеї чітко пронизують кожний вірш, а відвертість оприлюднення почуттів, ідей у пані Михайлової спокійна і впевнена, бо ж заснована тисячоліттями мовлення наших предків на цій землі — як у буденному спілкуванні, так і в романи-тизовано-пісенному. А тому й звучать рядки, мов співаються:
Вірш так легко пишеться,
В душах світлом лишиться.
Думка плавно, плавно в'ється,
Мов дзвінким струмочком ллється.
І надзвичайно гірко погоджуватися з поетесою, лиш прочитавши заголовок вірша «Двомовна Україна». Таки справді з екрана телевізора, з газетних кіосків, з вуст багатьох міських жителів звучить російська мова. Але це вони думають, що то російська, мої бабуся казали, що то «городська». Страшний суржик, що псує й ображає обидві мови — і українську, і російську, про що з гіркотою пише пані Ніна: Звучать слова чужинські всюди,
Ідеї гарні звук руйнує.
Не розуміють слова люди,
Та це нікого не хвилює.
Звичайно, і мовна незграбність політиків, і мовленнєва байдужість журналістів-дикторів-ведучих засобів масової інформації вносять у межилюддя оті мовні помилки, які не просто псують українську мову, а ще й принижують і її, і українців. Відтак і з'являються у поетеси рядки болю-віри:
Слова лягають на папір —
Сумні, веселі, надтужливі.
Куди спрямують ясний зір?
Чи пропечуть? Це так важливо...
І недарма вона, може й ненароком (а тому й влучно!), проте сильно і вперто приєднує до нашого неспокійного сьогодення Шевченка:
Він знав. Він вірив: таки буде Свобода, воля на Вкраїні. І про кайдани край забуде, Й не будуть люди на колінах.
В нас нині те, що Він прочитав
І незалежність, й воля. Ніби...
Та знову брат чи кат так хоче Загнати нас під свої німби.
Отож, перечитавши поетичну збірку Ніни Михайлової «Вічність рідного слова»,
висновується впевненість у невмирущості нашої мови, а відтак і нашої України, бо мова — то сила, а сила в усі часи забезпечувала буття народу, його яскраву окре-мішність на планеті.
Відтак, зичу пані поетесі творчої наснаги і читачів, а ще — безсоння, адже вона сама зізнається, що
Найкращі вірші пишуться вночі,
Коли усе навкруг відпочиває,
І полум'я сполохане свічі
Тремтливі тіні по стіні гойдає.
Хай Вам гарно ведеться у цім світі, а відтак і пишеться. Поезія такого громадянського звучання завжди читається, бо — потрібна.
П. ПОЛІЩУК, член Національної Спілки письменників України.